У нас таке село, де кожна третя жінка – заробітчанка. От і мене спіткала така ж доля. У 2018 році я подалася в Італію на роботу. У Неаполі жила моя кума, тому Галя швидко допомогла знайти хорошу вакансію. Я влаштувалася до одної пані, була їй і доглядальницею (в народі баданте), прибирала на віллі, готувала їсти.
Зіграло якраз на руку, що я за освітою медик. До того, як виїхати на заробітки, я працювала в місті медсестрою. Мій чоловік Дмитро робочий, переважно займається на будові чи робить ремонти в хатах. Однак, то така сезонна робота. Є замовлення – є гроші, нема клієнтів – нема грошей. Бувало, що ми ледь-ледь якось жили на мою зарплату та позичали у сусідів.
Подалася в Неаполь ще 6 років тому, у 2018. Єдиний син Павло одружувався, треба ж було десь взяти гроші на весілля. Спершу думали брати кредит, але всі банки відмовляли. Ну і нічого не залишалося, як зібрати сумки та податися на чужину.
Сваха моя також не багато людина. Тим паче, пані Олена самотужки виховувала Зоряну, двох молодших синів, мала господарку та ще й доглядала лежачу матір. Я не мала ніякого морального права вимагати від Олени гроші на весілля дітям, це було б соромно та не приємно. Жінка і так ледь живе на ту нещасну зарплату.
За пару місяців я зібрала всю необхідну суму, Павло також з зарплати відкладав. Але потім діти захотіли окрему хату будувати.
– Нащо вам то? Поживіть з нами поки.
– Мамо, ну куди я Зоряну приведу? У нас дві нещасні кімнати. Ти ж і так не будеш до скону працювати, повернешся додому. А коли діти народяться, то як будемо тіснитися.
Звісно, до свахи вони йти не хотіли, там ще менша хатинка. Наше село не так далеко від Тернополя, тим паче, ходить пряма маршрутка. Тому діти вирішили тут зостатися та будувати хату.
Я висилала гроші спершу на те, аби купили ділянку по сусідству, а потім вже на будматеріали та майстрів. Самі розумієте, як то – будувати хату з нуля. То справа довго та витратна. А ще майстри, які працюють за церковним календарем і ледь не щодня в них свято.
Збудували перший поверх, то захотіли другий. А ще гараж, якусь літню кухоньку. Так я працювала ще 5 років, аби син мав гроші на будову. Звісно, приїздила до України, бо сильно сумувала за рідними. Та й вже онуки народилися, хотіла їх побавити, принести якісь подарунки чи іграшки. Ну і хотіла переконатися, що мої гроші син витрачає з розумом.
На жаль, цього Великодня ніяк не вийшло приїхати до рідних. Сеньйора погано почувалася та не відпускала додому, бо важко хворіла. Та і я не могла сама покинути цю літню жіночку.
Тільки от декілька днів тому нарешті дала добро, аби на тиждень поїхала в Україну. Я одразу купила квиток на перший автобус до Львова, зібрала 2 пакети гостинців та ще цілу валізу подарунків. Хотіла зробити сюрприз, аби здивувати чоловіка та сина. Навіть слухавку не підіймала, лиш писала у Вайбері короткі повідомлення.
Вже уявляла, як до мене біжать онуки, кричать від радощів, як я цілую їх світлі голівки та міцно обіймаю. Але спершу бодай до хати зайти. подивитися, як мій Дмитро господарку веде, бо вже сезон городини.
Однак, двері зачинені, стоїть новий замок. Грядки поросли бур’янами, квіти геть засохли, деревця ніхто навіть не побілив цієї весни. Видно, що господарка занедбана та Дмитра часто вдома не буває. Я вже стала переживати, що чоловік зник чи, борони Боже, пішов у запій.
Швидко побігла до сина, добре, що діти вдома якраз були:
– Мамо?! А ти якими вітрами?
– Сину, а я приїхала…Я дивлюся, що на хаті замок. Там вже павутиння. Де батько, ти не знаєш?!
– Ма, ну ти краще присядь. Води принести?
– Та у мене зараз з переляку серце вистрибне. Де батько дівся? Від армії переховується чи що?
Син присів на диван та взяв мене за руку. Я очікувала почути все, що завгодно. Однак, правда виявилася аж занадто болючою:
– Я частково тата розумію. Він сам, тебе нема, ще й така відстань. Моя жінка приносила їжу, прибирала. Але у нас є власні клопоти, розумієш?
– Ні, не розумію. Скажи прямо – де батько?!
– У сусідньому селі.
– А що він там забув?
– З Валею живе. Вже як 4 місяць разом.
Я думала, що син так жартує.
– Тітка Валя татові їсти теж приносила, а він їй щось в хаті майстрував. Я не хотів тобі цього казати, аби не засмучувати. Але от, не думав, що ти приїдеш. Ми готувалися якось розповісти тобі правду.
Здавалося, що земля пішла з-під ніг, навіть плакати не хотіла. Пішла додому, а в голові наче туман.
4 дні попрацювала на городі, позбирала всі бур’яни, вдома лад навела. Бо видно, що вже досить довго тут ніхто не жив. Чоловік собі грівся біля Вальки в сусідньому селі. Мені здавалося, що кожна курка навіть знає про те, як Дмитро наставляв мені роги.
Син приходив з онучків, але так, чисто на годинку. Ну хоча б дітки були для мене тим сонячним промінчиком і дарували посмішку.
Позавчора я повернулася в Італію на роботу. Їхала всю дорогу та думала – як жити далі? Стільки років синові допомагала, а він прикривав батька. Ще й пояснив “ну він мужик, його можна зрозуміти”.
Напевно, час мені вже на спокійну старість збирати гроші. У сина дім є, хай там господарює. Але я не хочу його навіть бачити. Може, кажу це зопалу. Однак, нема бажання повертатися в Україну знову.