У мене зі свекрухою вже добрих 10 років триває “холодна війна”. Все банально та просто – я погана кандидатура для її коханого та єдиного синочка Дімусика. А все тому, що я родом з села, так ще й з багатодітної родини.
От відколи відгуляли весілля, то спокою не було вдома. Ми спершу жили з Ольгою Василівною разом, бо збирали гроші на власну квартиру. Але це було просто пекло.
– Тю, це борщ? Чи ти помиї для свиней приготувала?
– Хто так картоплю чистить? Чи то у вас, сільських, такі замашки?
Рік терпіла, як могла. Навіть на роботі навмисне почала брати додаткові зміни, аби лиш не йти додому, де була свекруха.
Згодом нам попався хороший варіант – спальний район, 3 невеличкі кімнатки, стара чешка. Але зате поруч садочок та школа, парк, дитячий майданчик та супермаркет. Правда, довелося позичати гроші в родичів та брати кредит, аби все-таки придбати ту квартирку. Потім ще дуже і дуже довго віддавали борги.
Онуків Ольга Василівна так-сяк прийняла. Хоча, коли спершу народилася донька Марта, то пані Ольга тільки скривилася та заявила, що “у нашій родині першими завжди пацани народжуються, а тут дівка!”. Господи, тоді подумала, що свекруха живе наче в якомусь середньовіччі. Ні, аби подякувати Богові, що онучка народилася здоровою!
Хоча я вже тоді забила великий та жирний болт на таку поведінку свекрухи. Мої батьки Марту та Сашка люблять однаково, постійно в гості забирають, гостинці передають. Куми теж часто заходять не з порожніми руками. Та й друзів у нас багато. Словом, діти увагою та любов’ю точно не обділені.
Але минулого року трапилася одна ситуація. Діма поїхав у відрядження аж до Києва, у мене роботи море. А тут ще й діти захворіли, син з садка приніс якийсь вірус. Пару днів я працювала з дому, надсилала звіти. Але раз директор викликав мене на офіс. Ну з ким довелося мені залишити дітей, як не зі свекрухою?
– Це буквально на годинку, максимум 2. Я гроші на комоді залишила, список ліків на холодильнику. І, будь ласка, нічого їм солодкого чи холодного не давайте, бо в малого горло болить
– Добре, йди вже давай, бо запізнишся, – сухо відповіла свекруха.
Поїхала на роботу, здала всі звіти, поговорила з директором. По дорозі додому забігла в магазин, купила пані Ользі тортик в знак подяки. Заходжу додому, відчиняю двері та мене зустрічає дуже “приємна” картина – Сашко та Марта об’їдаються морозивом. А свекруха на дивані дивиться якусь дурну передачу.
– Ну я ж просила морозиво не давати, у них горло!
– Ти що, не знала, що хворе горло треба холодним лікувати.
– Мамо, ми ще з холодильника взяти кока-колу, вона теж холодна. Бабуся дозволила!
– А ліки? Я для кого аптечку на столі залишила, а список…
– Ті ліки – то страшна хіматура. Дітям лиш гірше буде!
Словом, тоді свекруха пішла додому зі скандалом. Ще й нарікала, що я погана мама та не вмію за дітьми доглядати правильно. Торт, звісно, вона не отримала – я сама все зїла через стрес. А діти наступного дня поїхали до лікаря на огляд.
Так от, я ту ситуацію надовго запам’ятала. Бо яка нормальна бабуся буде дітей морозивом лікувати? І нарешті, тиждень тому мені випала нагода помститися свекрусі за дітей.
Погода зіпсувалася, тиждень поспіль дощі лили. От на днях Діма промовився, що пані Ольга вдома на лікарняному.
-Так давай я мамі ліки привезу. Аби вона сама не виходила!
Я купила всі ті противірусні та мікстури, заплатила чимало. Але вирішила в додаток ще взяти морозиво, таке на 1 кілограм величезне. Заходжу до свекрухи та й завбачливо залишаю пакет з ліками на комоді. А потім на кухні дістала велику миску та й вивалила туди все морозиво. Встромила ложку та й принесла свекрусі
– Ось, смачного!
– Це що таке? Я ж просила сироп купити в аптеці.
– А ви що, не знали, що ті ліки – хіматура. Самі ж так колись казали, як онуки захворіли. Забули чи що? От, прошу, морозиво. Чудовий засіб від кашлю!
Пані Ольга так на мене глянула, наче в тій мисці не морозиво, а помиї. А я переможено хіхікнула та поїхала додому. Звісно, того ж вечора до мене зателефонував Діма:
– Мама каже, що ти їй морозиво пронесла.
– Ну є ще пакунок з ліками на комоді, нехай очі роззує. Та і хіба вона забула, як колись Сашка та Марту тим самим морозивом лікувала?
– Ну але ж це моя мама….
– І що? А я твоя жінка, а це твої діти. Сам будеш за нею доглядати, я туди ні ногою. Сама винна!
Я щаслива, що могла так “помститися” свекрусі. Та й наче камінь з грудей впав. Діма тепер сам їздить маму провідувати, діти до бабусі не сильно рвуться. Досі пам’ятають те морозива, через яке ще тиждень хворіли. А все завдяки бабусі Олі.