Я давно зрозуміла одну річ: моя свекруха – майстер ображатися. Вона вміє перекрутити будь-яке слово так, що в підсумку винною завжди залишаюся я. Саме тому з Валентиною Іванівною поводжуся, як по мінному полю: обережно, спокійно, без різких фраз. Скажеш зайве – образиться, не скажеш – теж образиться.
Того дня вона прийшла до нас без попередження. Я якраз переодягала дитину: малюк плакав, усе було в кремі, підгузок протікав – звичайна мамина “ідилія”.
– Ой, добрий день, – сказала, визирнувши з кімнати. – Зачекайте, будь ласка, хвилинку, я дитину переодягну і вийду.
– А-а-а… ясно… – протягнула свекруха, якось дивно на мене глянувши.
Я навіть не встигла нічого додати, як вона почала швидко збиратися.
– Ви куди?
– Та маю справи. Бачу, що я тут зайва, – холодно відповіла вона, взулася і буквально вилетіла з квартири.
Я стояла в коридорі й не розуміла, що сталося. Минуло хвилин 10 – дзвонить чоловік. Я тільки-но поклала дитину.
– Ти що мамі влаштувала?! – кричав Арткм у слухавку.
– У сенсі? Вона сама пішла. Я ж попросила лише хвилинку зачекати.
– Вона прийшла в гості, а ти навіть не вийшла до неї! Ти її проігнорувала! Вона вся в сльозах!
– Я переодягала нашу дитину! Що мала зробити – кинути малюка голим і бігти розважати твою маму?!
– Не кричи! Можна було нормально сказати, а не відмахуватися! Мама каже, що ти зробила вигляд, ніби її не існує!
Мене аж затрусило.
– Я сказала: “Зачекайте, будь ласка”. Це тепер образа?!
– Для тебе – ні, а для мами – так! Вона дуже образилась, їй стало погано!
– Звісно, як завжди. Я винна, бо не покинула дитину.
Після того дня я ще більше замкнулася. Тепер кожне слово зважую, кожну фразу прокручую в голові по 10 разів. Бо знаю: свекруха знову все перекрутить, знову піде з “міфічними справами”, а потім я почую, що – найгірша невістка у світі.
І найгірше навіть не це, а те, що мій чоловік завжди вірить не фактам, а її образам.