Ось вже три місяці онуки живуть в мене. Адже їхня мама вирішила будувати власне життя. Вона поїхала до Німеччини, наче на заробітки, а сама там розважається. Лиш фотки виставляє в соцмережах: то вона гуляє містом, то в якомусь барі сидить. Що це за робота така?
А почалось все сім років тому, коли мій Ігор вирішив одружитися. Він щиро закохався в Маріанну. А я відразу побачила, що ця дівка не проста і йому не пара. Та хто мене тоді слухав.
Зіграли весілля, а вже за рік народилась онука. Тоді між ними й почались сварки. Невістка вимагала, аби Ігор допомагав з дитиною. А він не міг. Та хіба ж це чоловіча робота дитину бавити? Тим паче з роботи повертався втомлений. Я сина підтримувала, як лише могла. А тоді, як грім серед ясного нема, друга вагітність. В Маріанни депресія почалась, увесь час сумна сиділа. Кому ж це сподобається. Почали вони сваритись ще частіше.
Згодом все наче й налагодилось. Та два роки тому невістка подала заяву на розлучення. Пам’ятаю, я тоді прибігла до неї. Хотіла відмовити.
– Що ж ти робиш? Дітей без батька залишаєш?
– А його й так в їхньому житті нема. Та не переймайтесь, нова невістка ще народить.
– Яка невістка?
– А ви сина спитайте! Виявляється, він вже два роки до неї бігає. Тож готуйтесь до весілля.
Насправді я й не здивувалась, що Ігор зраджує. З такою, як Маріанна важко жити. А чоловік ніжності хоче, підтримки. Згодом син познайомив мене з новою подружкою. Та вона була ще гірша. Якась невихована, хамовита, словом, пацанка. Жили пів року в мене. Думала – здурію. Такі концерти мені ця дівуля влаштовувала – в жахливому сні не побачиш. Але в них врешті не склалося, і я видихнула з полегшенням.
Час минав. Невістка жила з дітьми в малесенькій квартирі зі своєю старенькою бабцею. Мого ж Ігоря мобілізували. і ось три місяці тому Маріанна прийшла до мене з заявою.
– Я так далі не можу. Мушу на заробітки поїхати. Ви маєте побути з дітьми кілька місяців.
Я тоді погодилась, повірила їй. Та минуло кілька тижнів і я збагнула, дівка там не гроші заробляє, а розважається і життя своє влаштовує. Тож терпіла я, а тоді вирішила кликати її назад.
– Досі вже гуляти! Повертайся до дітей!
– А я тут і не гуляю. Я гроші на життя заробляю. Ваш син нам зовсім не допомагає.
– Та бачу я твої заробітки. То бар, то дискотека.
– Я молода дівчина. Що мені й не жити тепер? Це ваш Ігор зрадив. А я ще й чоловіка знайти хочу!
– Він зрадив, бо ти йому тепла не давала.
– Ні, бо ви його так виховали! Тож і сидіть з його дітьми скільки треба!
Такого нахабства я аж ніяк не очікувала. Хіба ж це правильно, що діти без матері? Зозуля якась! Ще й висилає лиш 200 євро на місяць. І суто на дітей. Нехай тоді ще зарплату мені платить 300 євро, раз розважатись вирішила. Хіба ні? Що б ви робили на моєму місці?