Мене звати Олена. Я виросла в маленькому місті на заході України. До 10 років ми жили з мамою і татом у двокімнатній квартирі. На перший погляд – звичайна родина, але всередині все було зовсім не так.
Тато часто пив. Більшість моїх спогадів про нього – це не родинні вечори, не подарунки на дні народження, а гучні скандали, розбиті тарілки і мамине тремтіння в руках, коли вона готувала мені їсти. Вона все тягнула сама – роботу, дім, мене. А татові просто «було нудно». Принаймні так він сказав, коли одного дня зібрав речі й пішов.
– І що, ти просто йдеш? – мама стояла в дверях, не зупиняючи його, тільки дивилася.
– Я більше так не можу. Мені нудно. Одне і те ж кожен день. Це не життя, – буркнув тато, не дивлячись ні на мене, ні на неї.
Того вечора ми з мамою вперше за багато років просто сіли на дивані, включили кіно і їли піцу. Вперше за довгий час у хаті було тихо. Ніхто не кричав, не ламав двері, не гримав пляшками. Ми видихнули. Мені тоді було 10, але я вже тоді розуміла: іноді краще без когось, ніж із ним.
Життя поступово налагодилося. Мама отримала підвищення, я вступила до університету в Києві. Ми з нею стали справжніми подругами. Через кілька років вона познайомилася з чоловіком на ім’я Ігор – спокійним, добрим, з мудрим поглядом і руками, які вміють тримати, а не штовхати. Вони одружилися, і я ніколи не бачила маму такою щасливою.
Я теж вибудувала своє життя. Маю власну справу, живу в своїй квартирі, подорожую. Все те, чого мама колись не мала, вона дала мені, за що я їй вдячна.
Про тата більше не згадували, як і він про нас. Та якось я йшла з кав’ярні в центрі міста. Осінь, жовте листя, затишок. І тут я побачила чоловіка. Він сидів на лавці. У старому пальті, з потрісканими руками. Очі – каламутні, а поряд – пластиковий стаканчик з кількома монетами. Це був тато, хоч спершу і не впізнала його.
– Доню? – підняв голову, – цее ти?
– Так, це я. Привіт, тату.
Він підвівся, хитнувся. Запах алкоголю вдарив у ніс, знайомий до болю. Нічого не змінилося.
– Дай трохи грошей. Мені нема за що хліба купити. Ти ж не бідуєш, з вигляду.
Я мовчала і тоді він став кричати:
– Та якби не ти і твоя матір, я б нормально жив! Це ви мене вигнали! Це вона мене довела!
– Ти пішов сам, – сказала я спокійно. – Бо тобі було нудно.
– Та вона ж змія! Все життя мені зіпсувала! І ти така сама, невдячна!
Я зробила крок назад. Подивилась на нього – обірваний, злий, постарілий. Тоді пішла.
Що б ви робили, якби опинились в такій ситуації? Дайте пораду.