— Боже мій, донечко, ну не можна ж так побиватися! — бідкалася Олена Леонідівна, обережно прочинивши двері до кімнати Мілани.
Вона застала дівчину на ліжку: та лежала, сховавши обличчя в подушку, яка вже встигла наскрізь промокнути від гірких, пекучих сліз. Не минуло й пів години з того моменту, як за Мар’яною та Назаром гучно зачинилися двері ліфта. Поки вони були у квартирі, Міля ще сяк-так трималася, зціпивши зуби, аби зайвий раз не влаштовувати істерику при матері. Але щойно в коридорі клацнув замок, дівчина дала волю почуттям, які розривали її зсередини.
Олена Леонідівна чудово знала, якою пекучою ненавистю зараз палає серце Мілани до власної сестри. Жінка була подумки вдячна старшій доньці хоча б за те, що та знайшла в собі сили зіграти холодну байдужість і зробити вигляд, ніби нічого катастрофічного не сталося.
Хоча, якщо сісти й тверезо подумати, а що такого надзвичайного взагалі відбулося? Ну так, спочатку зустрічався з однією сестрою, потім зрозумів, що покохав іншу. Хіба в житті такого не буває?
— Не зійшовся ж світ клином на цьому Назарові, — міркувала вголос Олена Леонідівна, намагаючись погладити доньку по здригаючих плечах. — Що, інших хлопців у Києві мало? Подивись на себе — красуня, розумниця. Може, воно й на краще, що він до Мар’янки від тебе пішов. Мені він особисто ніколи особливо не подобався. Занадто вже самовпевнений. Та й їй він, чесно кажучи, не пара.
— Це ще чому?! — різко підвелася Мілана.
Її голос зірвався на хрипкий крик, а очі почервоніли від сліз та недоспаних ночей. Дівчині було нестерпно боляче. І річ була не лише в розбитому серці та втраченому коханні. Назар був, як то кажуть, напрочуд вигідною партією, і втратити його було справжньою катастрофою для її амбіцій.
Молодий, привабливий, з блискучою освітою та перспективною посадою у великій IT-компанії. До того ж із дуже поважної родини: власна простора квартира на столичних Оболонських Липках, новенький BMW з салону, бездоганні манери. Хто ж у здоровому глузді не хоче вийти заміж за такого чоловіка? Міля кохала його до нестями і тепер гірко, до скреготу зубів, шкодувала про той злощасний день, коли вирішила познайомити сестру зі своїм обранцем.
Вона навіть в найстрашніших снах уявити не могла, що тиха і, здавалося б, скромна Мар’яна виявиться такою пронозливою. Коли Мілана вперше запідозрила, що Назар поклав око на її сестру, вона просто оскаженіла. Того вечора вона влаштувала хлопцеві грандіозний скандал із розбитим посудом та криками на весь під’їзд.
Назар у той момент ще й сам не був до кінця впевнений у своїх почуттях. Він лише придивлявся до Мар’яни, відчуваючи якусь незрозумілу тягу, тому виправдовувався, як міг. Збоку це виглядало жалюгідно: він плутався у словах, відводив погляд, і все це здавалося брехливим та огидним.
Але Мілана панічно боялася втратити своє щастя на Оболонських Липках, тому вирішила повірити його виправданням. Або, якщо бути точнішим, переконала себе в цьому. Відтоді дівчина перетворилася на справжнього детектива: вона маніакально стежила за кожним кроком коханого, перевіряла його телефон, контролювала підписки в Instagram і буквально не давала йому вільно дихнути.
Якби не ця задушлива поведінка Мілани, цілком можливо, що Назар ніколи б і не зблизився з її сестрою. Але атмосфера тотальної недовіри та вічних істерик, яка тепер панувала в їхніх стосунках, неймовірно його пригнічувала. Натомість спілкуватися з Мар’яною було легко, як дихати свіжим повітрям. Вона нічого не вимагала, не влаштовувала сцен і завжди розуміла його з півслова.
Він і сам не зовсім зрозумів, у який саме момент закохався в неї остаточно і безповоротно. Десь між випадковими зустрічами на Подолі та довгими розмовами за кавою вони перетнули межу. Минув зовсім короткий час, і вони перестали приховувати свої почуття одне від одного.
— Я вважаю, що ми маємо чесно про все поговорити з Мілею, — якось упевнено сказала Мар’яна, коли вони гуляли вечірнім містом. — Бо зараз усе якось зовсім не по-людськи.
Вона зупинилася і подивилася йому просто в очі.
— Якщо чесно, я страшенно втомилася від усього цього бруду. Брешу і матері, і сестрі, що нібито затримуюся на роботі, а сама бігаю на побачення з тобою. А тобі доводиться вигадувати для Мілки якісь нісенітниці про те, що ти маєш допомагати батькові з ремонтом, аби не зустрічатися з нею. Ми не можемо так жити далі. Це руйнує нас усіх.