На Буковину ми потрапили не відразу. Коли почалась війна ми спочатку переїхали до Дніпра. Страшенно не хотіли їхати далеко від дому і тим паче на захід України, де переселенців з Донеччини зовсім не люблять. Але цього літа нам стало страшно, вирішили, що краще все ж поїхати далі від фронту.
Ми довго обирали і зупинилися на селах, котрі ближче до кордону, аби в разі чого можна було їхати в Румунію. Так ми потрапили на Буковину. Оселилися в доволі великому селі, наче невеличке містечко, здебільшого усі мешканці якого румуномовні. Та школа українська є, тож нам підійшло. Крім того, я ще ніколи і ніде не бачила, щоб села так заможно жили. Майже всі хати двоповерхові, такі ошатні двори, високі паркани. В селі було чимало магазинів, кафе, бари й навіть піцерії.
Нам вдалося знайти невеличку хату на околиці. Її власниця була в Італії та наразі не збиралась повертатись. Тож ми наче влаштувались. Звісно, було зовсім не просто. Ми думали, що матимемо проблеми через незнання української, та місцеві також знали її поганенько.
Та найбільше мені не подобалось, що наші діти змушені були товаришувати з місцевими хлопцями й дівчатами. Адже їх важко було назвати взірцевими, культурними. Та найгірше сталося нещодавно. Спочатку ми ледве пережили коляду. Та це був лише початок. Ми чули про Маланку, але не думали, що це такий жах. В цьому селі маланкують аж три дні, і це настільки масово, що люди на роботу не виходять.
– Мамо, ми хочемо піти й подивитися на Маланкарів!
– Ні, за хати ні ногою, і зачиніть добре двері, бо ще до нас прийдуть!
– Чого? Це ж таке свято!
– Не свято, а жахіття й дикунство якесь! Ходять, наче звірі, кричать, гарчать!
– Такі тут традиції!
– Ну, то не значить, що вони нормальні!.
Дітей я так нікуди й не пустила. Як на мене, й правильно. Адже це просто небезпечно! Взагалі не розумію, де представники військкомату. Всі ці Маланкарі – молоді чоловіки, прекрасно б доповнили лави ЗСУ. А ви що про все це думаєте? Треба влаштовувати подібні шоу, тим паче зараз?