Моїй мамі цьогоріч виповнилося 75 років і ми з чоловіком прийняли важливе рішення – забрали її до себе. Я ніколи проти не була, чудово розуміла, що в Тетяни Михайлівни нема нікого. Окрім мого чоловіка в неї ще донька є – Алла, але вона вийшла заміж і переїхала до Дніпра. Там і залишилась.
Тож ми виділили цілу кімнату свекрусі. Ладнаємо добре, не сваримось. Квартиру ж її просто зачинили, після генерального прибирання. Та раптом знайома, котра живе поруч із квартирою Тетяни Михайлівни мені повідомила, що туди заїхали якісь люди. Я відразу вирішила все вияснити:
– Ви що квартирантів взяли?
– То не я, то Оля схотіла.
– А чого вона це вирішує?
– Розумієш, квартиру я їй залишу. Я обіцяла. Вам після весілля дала гроші чималі на будівництво.
Свекруха й с правді дала нам 5 тисяч доларів на саму ділянку. А згодом ще 5 на будівельні матеріали. Ми безмежно вдячні їй за це, і не сперечалися б з приводу спадку, якби не один нюанс. По-перше, квартира коштує значно більше, а по-друге, якщо вже так, то чого ми маємо доглядати стареньку. Я не витримала й подзвонила зовиці.
– То коли нам відправляти Тетяну Михайлівну?
– Ти про що?
– Ну, коли ви маму заберете?
– Куди?
– В Дніпро!
– З якого дива?
– А з такого, що якщо квартира вам, то й маму ви маєте доглядати?
– Ви теж достатньо отримали.
– Тоді продамо квартиру і гроші поділимо.
– Не буду я цього робити, не чесно це!
– Ну то я беру квитки!
– Що ти таке вигадуєш? Геть розум втратила?
Вона кричала, як навіжена. Свекруха ж образилась на мене, наскаржилась чоловікові. Він почав казати, що мені не варто втручатися.
– Та залиш все це, я ж рідний син, а не чужа людина!
А мені через це дуже прикро. Могли б принаймні з нами порадитися, а не за спиною потайки все вирішувати. Чи запропонувати нам хоч якусь допомогу на утримання свекрухи, адже пенсія в неї мала все ж. А в мене двоє дітей в університеті, житла в них нема. Я б судилася, але чоловік мене не підтримає. А ви б на моєму місці вчинили?