Я народилась в Одесі і все життя тут жила. Мої батьки продавали на ринку рибу і я продовжила їхню справу. Змалку дуже важко й багато працювала. Знала, що іншого виходу нема. Ми самотужки рибалили, а також скуповували товар у рибалок. А тоді їхали на “Привоз” торгувати.
Саме завдяки невтомній праці моїх батьків, а згодом і моїй – зараз діти можуть жити доволі непогано. Вони мають все необхідне. Проте я однаково увесь час беру їх на ринок допомагати мені, щоб знали, як гроші дістаються.
Не буду приховувати, все життя я спілкуюся російською і діти мої також. В школі вони вивчали українську, та вона їм не дуже то й потрібна. На роботі мені також більше потрібна російська і нічого тут не поробиш, таке життя. Більшість клієнтів не розуміють української, а я все ж зацікавлена продати товар.
І ось нещодавно стався у мене неприємний інцидент. Я продавала на ринку, все, як завжди. Коли раптом до мого столу підійшов хлопчина в формі, вочевидь, військовий і почалось.
– І що це таке?
– Риба, что нє відно?
– Ви в якій країні живете? Що важко було вивіски українською написати?
– Важко! Я прінципіально нє пісала! Всю жізнь тут работаю, і нєчєго мнє указивать!
– Як вам не соромно! Ми захищаємо вас же від москалів, а ви…
Тут до нього підійшов ще один військовий і мені вже страшно стало, чесно вам скажу.
– Вже давай переписуй!
– Ану вон пошлі, я сєйчас поліцию визву! Нахали!
– Викликай! Нема поваги до військових, хоч до людей простих май!
Мені довелось викликати поліцію, що ви думаєте, проте вони нічого не зробили цим хлопцям. А мені врешті сказали – переписати вивіски. Уявляєте, я ще й винна в них вийшла. Хіба ж я не маю орієнтуватись на запити покупців? Як так можна!