Я думав, що донька ніколи не зможе мені пробачити. Та в Олі велике й добре серце.
Річ у тім, що колись я покинув її маму, свою кохану Ліду вагітною. Ми почали зустрічатися ще в школі. Вона була дуже гарною, але з багатодітної бідної родини. І все, як в книжках, моєму татові, голові колгоспу така партія не сподобалась. Він все радив на Уляну звернути увагу, її ж тато сільголова.
Та я нікого не слухав. І в 18 років Ліда завагітніла. А я злякався і втік, сказав батькові, що хочу навчатися в місті. Звісно, він підтримав. Два роки я не з’являвся в селі. А коли приїхав – Ліди не було. Мені сказали, що вона вийшла заміж за хлопця з сусіднього села і разом з ним поїхала геть.
Врешті я побрався все ж з Уляною. Ми переїхали до міста. Батьки нам квартиру купили. Дружина завжди усім заправляла у нас в хаті. Я ніколи не мав сил і бажання сперечатися із нею. Та Бог мене покарав, Уляна так і не змогла народити. І якось в моїй квартирі пролунав дзвінок.
– Привіт, це я Ліда. Нам треба поговорити!
Потайки я зустрівся з колишньою, вона показала фото дорослої доньки. Яка ж вона гарна. Оля моя.
– Вона хоче з тобою познайомитися дуже! Знає, що Толік не її рідний тато. Хоча він був завжди добрим до неї.
– Я дуже хочу її побачити!
– Але є ще одне. Я хвора, дуже. Рік-два дають. Якщо ти з нею познайомишся, чи зможеш підтримувати, коли мене не стане. Я не прошу грошей чи хати, просто зустрічайся з нею.
Зі сльозами на очах я погодився. Згодом Ліда нас познайомила. А коли вона померла, вже після похорону донька в сльозах приїхала до мене.
Я тоді попросив Уляну, щоб вона залишилась у нас на якийсь час. Та дружина почала кричати:
– Що це ти вигадав. В неї є дім, нехай туди і йде.
Я послухав дружину і відвіз Олю до вітчима. Вона страшенно образилась і більше мені не дзвонила. Дотепер. Раптом мені прийшла листівка – запрошення на весілля. Для нас обох з Уляною. Я сидів і роздивлявся її. І раптом з моїх рук листівку вихватила Уляна.
– І не думай. Я туди не піду. Підеш самий – мене втратиш!
– Але ж це моя донька!
– У нас і грошей на подарунки нема. Забудь!
Весілля вже за тиждень, а я й досі думаю. Старість наближається. Що мені робити? Чи варто ризикувати дружиною заради спілкування з донькою? Але як я не піду – втрачу останній шанс помиритися. Як бути?