Зі своїм сином я не спілкуюся десь 2 роки точно. Можете хоч зараз мене проклинати в коментарях, писати, яка я погана мати та безсердечна жінка. Однак, Дмитро сам винен у наших родинних чварах.
Все почало ще у 2021 році, коли Дімка зробив пропозицію своїй дівчині. Я була проти такого поспіху. Не тому що невістка Наталя мені не подобалася. Просто Дмитрові тоді виповнилося 20 років, ще сам молодий, навчався в університет. Ні роботи, ні квартири, нічого за душею.
– Сину, нащо ти так поспішаєш? Хто рано одружується, потім швидко розлучаються. Ви ще діти, почекай хоча б рік, треба на ногах твердо стояти.
– Мамо, я вже дорослий чоловік. Раз так вирішив – то ми робимо весілля.
На щастя, після весілля…Ну як весілля, чисто після РАЦСу посиділи з родичами у кафе і все. Невістка та син не мали грошей навіть на якісь святкові костюми, одягали свої вишиванки. А за фотографа слугувала моя племінниця, зробила фото на телефон.
Після весілля молодята переїхали до Орисі Михайлівни, бабусі Наталки. Вона мешкала у старій двокімнатній квартирі. Ремонт там був майже бідний – килими на стінах, диванчики з пролежаними пружинами, на кухні не було витяжки, а холодильник ще за часів радянщини був куплений.
А через 9 місяців Наталка народила дитину. Звісно, у родині працював тільки Дімка, влаштувався охоронцем на завод, ще вночі міг таксувати. Мені стало шкода сина, тому якось старалася допомагати молодій родині. Купувала для онучки Софійки одяг, памперси, якісь іграшки.
– Ви все таке не гарне купуєте, наче з секонд-хенду! – нарікала Наталка.
– Який ще секонд, он, глянь, тут є бірочка! Я тобі навіть можу чек з магазину показати.
– Краще б ви просто скинули мені гроші на карточку, я б сама щось купила дитині!
Було не дуже приємно, що замість слів “дякую” чи “спасибі” чую звинувачення, яка я погана бабуся. Тому робила Софійці подарунки виключно на якісь свята, аби менше нарікань чути.
І от раз син підійшов до мене з одною досить дивною пропозицією:
– Мамо, слухай. Ти ж колись казала, що кума на заробітках в Італії.
– Ну так. І що ти питаєш?
– А може б ти поїхала до неї? Бо я зі своєю малою зарплатою ніяк квартиру не можу купити. А от її син вже машину має та будинок збудував…
– Сину, а я ж тебе попереджала, що спершу треба на ноги міцно стати! А ти що? Що казав?
– Боже, мамо, що ти згадуєш те, що було 100 років тому. Я люблю Наталку, в нас є дитина. А ти, як моя мама та бабуся Софійки, повинна нам якось фінансово допомогти.
Я ж не якась рабиня Ізаура, аби їхати на заробітки, тому відмовила синові у допомозі. Моя остання фраза була “а я ж тобі казала”. І от якраз 2 роки ми не спілкувалися нормально, бачилися хіба у гостях в родичів на святах. Дякувати Богові, що невістка викладає постійно фото у фейсбук з онучкою, то я хоч можу глянути, як моя Софійка виросла.
Звісно, я старалася якось налагодити стосунки з сином, не забувала його вітати зі святами. просила приїхали з онукою в гості. Але у відповідь чула тільки обурення, бо, бачте квартиру окрему не купила. Наче то я винна втому, що вони досі такі бідні та нещасні, з бабусею Орисею живуть.
А декілька днів син перший до мене зателефонував. Я аж не повірила, що то його номер телефону, очі зі здивування протирала:
– Привіт. мамо. Ти не зайнята?
– Та все добре, а що таке? Щось термінове?
– Слухай, ми з Наталкою маємо поїхати по справах. Можеш за Софійкою наглянути? Бо на бабу Ориську не можемо залишити, вона вже геть немічна бабка.
– А куди ви їдете? Надовго?
– Та друзі покликали в гори на 5 днів. Ми хочемо відпочити, прогулятися.
– Тобто як просто мені побачитися з онукою – то не можна, так? Але зате як поняньчити, поки ви будете на сонечку відпочивати – то задали, що я бабуся, так?
– Ти що, знову відмовляєшся нам допомогти? Я вже не прошу в тебе грошей!
– Я тобі не нянька за викликом. Де ти був раніше? Чому ти до мене телефонуєш тільки тоді, коли потрібна якась допомога чи гроші? Я твоя мама, а не банкомат чи прислуга!
От на цьому наша розмова закінчилася. Я ж раніше казала синові, що не варто так рано родину заводити. А він хіба мене слухав? То нехай і сам розбирається з такими проблемами!