Лід тріснув так голосно, що Марійка спершу навіть не зрозуміла — це не гілка, а щось справді страшне. Вона стояла на березі міського ставу з пакетом, у якому лежали дві буханки хліба й пачка найдешевшого печива. Грудневе сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи сніг у рожевий, а дівчинка поспішала додому, але цей звук змусив її завмерти.
І тут вона побачила: посеред ставу, там, де крига була тонка, борсався чоловік. Чорне пальто, гарне, як у фільмах про багатих, миготіло у полонці, руки хапалися за краї, які тут же ламалися.
— Допоможіть! — крикнув чоловік, але голос був дивно тихий, ніби він уже втомився кричати.
Марійка озирнулася: на алеї стояли люди. Жінка у норковій шубі тримала руку на грудях, але не рухалася. Чоловік у спортивному костюмі дістав телефон — незрозуміло, телефонує він чи знімає. Пара студентів переглянулася й швидко пішла в інший бік.
— Викличте когось! — крикнула жінка в шубі, але сама так і залишилася стояти.
Марійка дивилася на того, хто тонув, і згадувала, як мама завжди казала — ніколи не ходи на кригу. Але мама ще казала, що люди мають допомагати одне одному, інакше світ стане холодним місцем, де кожен сам за себе.
Вона не пам’ятала, як ступила на лід. Просто раптом зрозуміла: біжить, валянки ковзають, серце стукає так голосно, що заглушує все навколо.
Лід під її ногами скрипів, але тримав. Вона підповзла до краю, простягнула руки, схопила чоловічу руку, і чоловік міцно вчепився. Марійка тягнула його на себе, ламаючи кригу навколо, поки пальто не перестало блищати на сонці й не з’явилася голова.
— Тримайся! — кричала вона, і від цього крику ніби саме серце води ожило.
За хвилину люди на березі просто оніміли від побаченого. Чоловік виринув, увесь тремтячий і блідий, а Марійка тягнула його далі, поки нарешті вони не впали на сніг біля самого берега. Чоловік закашлявся, обіймаючи груди руками. Він був живий.
Жінка у норковій шубі нарешті підійшла з пакетом: «Викликати швидку?» — але Марійка вже стояла, тремтячи, а чоловік намагався перевести подих.
— Дякую… — видихнув він, тремтячи від холоду й, можливо, страху. Його пальто було мокре, волосся прилипло до чола, але очі блищали. Він подивився на дівчинку, і в цих очах було щось таке, що не купиш за гроші.
— Все гаразд, — сказала Марійка, намагаючись усміхнутися. Вона відчула, як сніг липне до щоки, як холод чіпляється до пальців, але всередині було дивне тепло. Вона врятувала людину. Справжню людину.
У цей момент ніби хтось струснув усіх навколо. Телефони вже не здавалися важливими, люди перестали шепотітися. Чоловік у норковій шубі запропонував плед, хтось приніс чай із термоса. І вперше Марійка зрозуміла: іноді справжня сила — це не гроші, не телефони, а сміливість просто простягнути руку.
А лід під ногами знову скрипнув, але Марійка вже йшла додому, тримаючись за свої пакети з хлібом і печивом, а серце стукало рівно й гордо.
Напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю тему — ми читаємо кожен коментар і враховуємо ваші ідеї 