— Ти знову чашки не помила, Ліда! Дивись, які сліди! — голос Тамари Петрівни звучав, як сигнал тривоги — різкий, металевий.
Ліда стояла біля мийки, стискаючи губи. На губах — піна від засобу, в очах — злість.
— Мамо, я щойно їх вимила, — сказала тихо, але рівно.
— Вимила… ага. Он, на світлі подивись! Розводи! — свекруха демонстративно підняла склянку до лампочки. — У мене б такого ніколи не було! У мене Валерочка завжди їв із чистого посуду!
Ліда повернулася і мовчки поставила тарілку в шафу. Хотілося сказати, що Валерочка вже не хлопчик, а здоровий тридцятирічний мужик, який може і сам за собою сполоснути, але знала — марно.
З кімнати виглянув сам Валера — у футболці, з телефоном у руці, очі напівсонні.
— Мамо, досить уже, — буркнув він.
— Що досить? Я тебе виховую? Ні. Я просто хочу, щоб вдома було чисто! У тебе дружина, а не домробітниця з газети оголошень!
Ліда різко закрила кран.
— А може, я тоді і є хатня робітниця, тільки безкоштовна, — видихнула вона.
Тамара Петрівна окинула її поглядом, в якому змішалися зверхність і звичне роздратування.
— Саме так, — сказала крижаним тоном. — Хатня робітниця не заперечує.
Тиша зависла густо, як пара над окропом. Ліда витерла руки, схопила сумку і, не дивлячись на обох, вийшла в передпокій. Двері грюкнули так, що по стінах пройшло легке тремтіння.
На вулиці було похмуро і холодно, листопад вже впритул підбирався до зими. Дрібний дощ, сіре небо і трамвай, який вічно затримувався.
Лідія стояла біля зупинки, стискаючи ремінець сумки. В голові крутилася одна думка: «Як же все набридло».
На роботі вона начебто трималася. Посміхалася колегам, обговорювала звіти, писала листи.
Але все це — на автопілоті. Як тільки думки зісковзували додому, в животі згорталося щось неприємне.
Два роки тому все було інакше. Коли вони з Валерою знімали першу двокімнатну квартиру — скромну, затишну — вона щиро вірила, що це початок їхнього життя. Спільного, справжнього.
Пам’ятала, як вони розкладали коробки, сміялися, сперечалися, де ставити ліжко. Тоді Валера був іншим — уважним, м’яким, майже ніжним. Слухав, питав, радився.
А потім приїхала вона. Мати Валери продала квартиру, вклалася в якісь каламутні інвестиції — і прогоріла. Все втратила, до копійки. І Валера, звичайно, не зміг відмовити.
— Тимчасово, — говорив він тоді. — Місяць-два, не більше.
Минув рік. Потім ще один. І весь цей час «тимчасово» тягнулося, як гума.
— Лідочка, — говорив Валера вечорами, коли мама вже засинала перед телевізором. — Потерпи. Ну що тобі, важко? Вона ж одна залишилася.
Лідочка кивала. Терпіла. А потім перестала. Тепер кожен ранок починався однаково — з претензій. З докорів, зітхань, критики.
«Погано прасуєш».
«Суп пересолений».
«Валерочка на роботу йде неголений — тобі не соромно?»
І в цьому хорі дрібних, начебто побутових причіпок, таївся сенс їхнього шлюбу.
Одного вечора, після особливо важкого дня, Ліда зважилася на розмову. Валера лежав на дивані, гортав телефон.
— Нам потрібно поговорити, — сказала вона.
Він навіть не підвів очей.
— Про що?
— Про нас. Про те, що ми живемо втрьох. Це ненормально.
Він хмикнув, ніби почув щось смішне.
— Мамо, — крикнув у бік кухні, — йди сюди, Ліда знову ниє!
Вона навіть не встигла здивуватися. Просто подивилася — і все зрозуміла. Тамара Петрівна увійшла, витираючи руки рушником.
— Що сталося?
— Та нічого, мамо, — Валера махнув рукою. — Ліда каже, що ти заважаєш.
Ліда стиснула зуби.
— Я такого не казала. Я сказала, що хочу жити окремо. Ми сім’я. Чоловік і дружина. Нам потрібен свій простір.
Свекруха підняла брови.
— А я хто тобі? Ворог, чи що? Я тут на пташиних правах, так?
— Ви живете за наш рахунок, — вирвалося у Ліди.
Тиша. Потім — сміх Валери. Нервовий, тихий.
— Ліда, ну ти й ляпнула… Яке «за наш рахунок»? У нас все спільне.
«Спільне». Це слово застрягло в неї в глотці, як кістка.
Час минав. Ліда все частіше приходила додому пізно — то затримки, то «зустріч з клієнтами».
Насправді просто сиділа в парку або в кафе з чашкою кави, щоб хоч трохи побути в тиші.
Іноді уявляла, що живе одна. Що ранок починається не з «ти знову не домила», а з запаху свіжого хліба і радіо на кухні.
Мріяла — тихо, по-жіночому, без пафосу. І ось, якось в середині листопада, зателефонував незнайомий номер.
— Це нотаріус, шукаємо Лідію Валентинівну Лебедєву, — сказав голос.
Через тиждень вона сиділа в маленькому кабінеті із зеленими шторами і слухала, як їй пояснюють, що після відхоту дідуся їй залишили спадщину. Гроші. Не просто гроші, а три мільйони гривень.
У неї навіть голова закрутилася. Не від радості — від відчуття, що життя раптом хитнулося в інший бік.
Коли вона повернулася додому, на кухні сиділи Валера і його мати. Пили чай, як ні в чому не бувало.
— О, ось і наша багата родичка прийшла! — свекруха зустріла її з посмішкою до вух. — Валера вже розповів, три мільйони — ух ти! Пощастило тобі.
Ліда поставила сумку і мовчки зняла куртку.
— Ну що, — продовжувала та, — я давно мріяла про нормальну шубку. А Валерочці машину купити треба, він же чоловік, а їздить на метро, як студент.
Ліда повільно обернулася.
— Я куплю квартиру, — сказала тихо, але твердо.
Тамара Петрівна ніби не розчула.
— Що ти сказала?
— Квартиру. Свою. На ці гроші.
Зависла пауза. Потім свекруха видала з натиском:
— Дурість. У нас і так житло є. А гроші треба пустити в справу. Ось я знаю, куди вкластися…
— Ні, — перебила Ліда. — Це мої гроші. І я сама вирішу, куди їх вкласти.
Її тон був новим. Жорстким. Сама здивувалася, звідки всередині взявся цей спокій.
Валера спробував пом’якшити:
— Ліда, ну ми ж сім’я. Нам би машину, а то я як підліток виглядаю..
— Я куплю квартиру, — повторила вона. — І крапка.
Тамара Петрівна прикусила губу.
— Ну-ну. Побачимо, чия квартира це буде, — пробурмотіла вона собі під ніс.
Наступні тижні перетворилися на нескінченний марафон переглядів. Ліда їздила по оголошеннях, тягала свекруху за собою — та, звичайно, лізла зі своїми «цінними» порадами.
— Темно! — говорила вона.
— Сусіди неблагонадійні!
— До метро далеко!
— А підлога якась скрипуча, жити неможливо!
Ліда слухала і кивала, але про себе знала: вона шукає не квадратні метри, а свободу.
На двадцятій квартирі вона її знайшла. Трикімнатна, світла, з вікнами у двір, де росли два старих клена. Повітря — чисте, сонячні плями на підлозі. Тихо, спокійно.
Вона пройшлася по кімнатах — і раптом захотілося плакати.
— Дорого, — одразу буркнула Тамара Петрівна.
— Зате мені до душі, — відповіла Ліда і повернулася до ріелтора. — Беру.
Коли договір був підписаний, всередині її вперше за довгий час стало легко. Але радість тривала недовго.
Вдома, як тільки вона вимовила слово «оформила», почалася буря.
— Ти хоч розумієш, що зробила?! — верещала свекруха. — Треба було все на всіх порівнц оформити! Ми ж сім’я!
— Це моя спадщина, — спокійно сказала Ліда. — Я купила квартиру на свої гроші.
— У родині немає «своїх»! — стукнула долонею по столу Тамара Петрівна.
— А у мене все було «чуже», — Ліда вперше подивилася прямо в очі цій жінці. — І досить.
Валера сидів мовчки, очі бігали розгублено.
День переїзду видався важким. Дощ, вітер, вантажники, коробки, речі. Тамара Петрівна командувала.
— Туди не став! Це не так складають! — кричала вона.
Ліда стиснула зуби і мовчки тягала пакети. Коли все, нарешті, занесли, вона опустилася на стілець і закрила очі. Вперше за довгий час — своя квартира, свої стіни.
Але радість знову не тривала довго. Тамара Петрівна обійшла кімнати, зайшла у велику спальню і сказала:
— У цій, найсвітлішій, житиму я.
Ліда відкрила широко очі.
— З чого це?
— А з того, що я старша! Мені і належить обирати першою.
Ліда підвелася, підійшла ближче.
— Це моя квартира. Я її купила. Я вирішую, хто де буде жити.
Свекруха різко розвернулася.
— Без нас ти б і носа не витерла! Все завдяки Валері!
— Завдяки Валері я навчилася терпіти, — тихо відповіла Ліда. — Але досить.
З дверей виглянув Валера.
— Ну що ви знову, — позіхнув він. — Мамо, ну ти б у вітальню пішла.
— Ні! Я сказала, я буду тут! — розлютилася мати. — Я старша, мені спокій потрібен!
Ліда відчула, як всередині все кипить. Скільки можна? Скільки можна слухати, поступатися, мовчати?
Вона подивилася на чоловіка — і в його погляді не побачила ні підтримки, ні розуміння.
Тільки втому. І звичне: «Потерпи». Але цього разу терпіти не хотілося. Вона зробила крок вперед, подивилася на обох і сказала:
— Ні. Більше не буде, як ви хочете.
— Що означає «не буде, як ви хочете»? — першою отямилася Тамара Петрівна. Голос тремтів, але не від страху — від злості.
— Це означає, — Ліда повільно витерла руки рушником, — що тепер я живу за своїми правилами.
— Дівчинко, ти з глузду з’їхала! — свекруха сплеснула руками. — Я старша в родині! Я життя прожила, а ти мені будеш вказувати, де мені спати?
— Ви прожили своє життя, — спокійно відповіла Ліда. — А мені тепер жити своє не даєте.
Валера встав між ними.
— Так, все, досить. Мамо, йди до вітальні, Ліда, не нагнітай. Давайте нормально. Ми ж сім’я.
— Сім’я — це коли слухають одне одного, — тихо сказала Ліда. — А тут всі слухають тільки вас одну.
Тамара Петрівна смикнула підборіддям.
— Ой, почалося… Знову ображена знайшлася. Я, між іншим, до тебе як до доньки! А ти весь час зі своїм тоном. Невдячна.
— Ви мені як свекруха, а не як мати. — Лідочка сіла за стіл, дістала з коробки чашку. — І між цими словами велика різниця.
Новий будинок, здавалося б, мав принести мир. Але замість цього в ньому оселився тихий, в’язкий конфлікт.
Тамара Петрівна ходила по квартирі з виглядом господині, немов саме вона підписувала договір.
Могла чіплятися до будь-якої дрібниці:
— Ти що, рушник не туди повісила!
— Знову пил під батареєю!
— А як криво штори повісила, хто так робить? Ще й якісь старі.
Ліда спочатку мовчала. Потім почала відповідати. Спокійно, але твердо.
— Пил — витри.
— Штори не криві, мені подобається орнамент.
— Рушник — нехай висить, де висить.
Кожна така відповідь діяла на свекруху як червона ганчірка на бика.
— Ах, ти вже й відповідати почала! — кричала вона. — Ось що гроші роблять з людьми! Відчула себе королевою!
Валера намагався «не втручатися». Його улюбленим висловом стало:
— Не звертай уваги, Лідо, мама так допомагає.
Або:
— Ну потерпи, ти ж знаєш, у неї характер такий.
Або:
— Давай не будемо сваритися ввечері, мені на роботу рано.
А Ліді хотілося запитати: «А мені куди подітися? Мені — куди?»
На початку листопада вона одного разу повернулася додому з роботи раніше. У передпокої — тихо, світло з кухні. Почула приглушені голоси.
— Валерочка, синку, я все розумію, але не можна так, — говорила Тамара Петрівна. — Не можна, щоб квартира була тільки на ній. Ти повинен наполягти на частці! Це ж твоє майбутнє!
— Мамо, ну не починай… — втомлено відповів Валера. — Я нічого не вимагатиму. Вона розлютиться — і взагалі нас вижене.
— Так і вижене! — обурилася мати. — А ти мовчиш! Ти чоловік чи хто?
Ліда застигла біля дверей, серце стукало, як барабан.
«Ось воно», — подумала вона. Вона зробила крок у кухню.
— Можете не шепотітися. Я все чую.
Вони обернулися, як діти, спіймані на місці злочину.
— Ліда, ти чого… — почав Валера, але вона підняла руку.
— Досить. Я втомилася жити в цьому балагані. Це мій дім. І якщо комусь тут не подобається — двері ось тут.
Тамара Петрівна ахнула:
— Ти нас виганяєш?!
— Я даю вибір, — твердо сказала Ліда. — Або ви поважаєте мій дім, або йдете.
Наступні дні були важкими. Тиша в квартирі дзвеніла. Всі намагалися не перетинатися.
Ліда йшла рано, поверталася пізно. Тамара Петрівна цілими днями сиділа на кухні і дзвонила подругам.
— Так, уявляєш, невдячна! Я ж заради них все! А вона мене мало не вигнала!
Валера метався між ними. То до Ліди з винуватим виглядом, то до матері з чаєм і втіхами.
— Ти хоч розумієш, що робиш? — запитав він якось увечері. — Мама ж не чужа.
— А я, значить, чужа, — відповіла Ліда. — Знаєш, Валера, ти весь час стоїш між нами, але чомусь завжди ближче до неї.
Він хотів щось сказати, але не знайшов слів.
— Я просто не хочу скандалів, — пробурмотів.
— А я не хочу жити в тіні твоєї матері, — сказала вона і пішла спати в іншу кімнату.
Минав час. У будинку стало холодно не тільки від осені, але й від їхнього мовчання.
Кілька разів Ліда ловила себе на думці, що розмовляє сама з собою. «Ти ж могла б піти… Але куди? Свою квартиру кинути? Ні. Нехай йдуть вони».
Вона почала по-іншому дивитися на Валеру. Той самий хлопець, який колись носив їй каву в ліжко і обіцяв «ми все витримаємо», тепер став людиною без стрижня.
Він не був злим — просто зручним. І цією зручністю мати крутила, як хотіла.
Одного разу, в середині листопада, ввечері пролунав дзвінок. На порозі стояла сусідка — тітка Ніна з першого поверху.
— Лідочко, привіт, — сказала вона, дивлячись співчутливо. — Я тут чула, що у вас щось гамірно було. Все в порядку?
Ліда зітхнула.
— Так, тітонько Ніно, все нормально. Просто розмова вийшла гучною.
— Ну дивись. Ти хороша жінка, видно. А з чоловіками зараз важко, — знизала плечима сусідка. — Тільки знай: якщо сама себе не постоїш, ніхто за тебе не постоїть.
Ліда кивнула. Прості слова — а влучили прямо в точку.
Наступного дня все сталося.
— Не дозволю! — кричала Тамара Петрівна. — Це квартира сина, і я не збираюся з неї виїжджати!
— Це моя квартира! — відповіла Ліда. — І я вирішую, хто в ній живе!
На підлозі стояли валізи.
— Ти зібралася нас вигнати?! — Валера був червоний, як рак. — Та ти хоч розумієш, що робиш?!
— Розумію, — спокійно сказала вона. — Я просто втомилася.
— Ми ж сім’я! — кричала свекруха. — У сім’ї не ділять майно!
— У сім’ї, де поважають, не доводиться виганяти. А ви ні мене, ні моє слово не поважали.
— Ліда, — почав Валера, — ну давай без драм. Мамо, не кричи. Давай спокійно. Ми можемо домовитися.
— Ми вже домовлялися, — тихо відповіла Ліда. — Два роки поспіль. Я слухала, поступалася, мовчала. Більше не буду.
Вона підійшла до валіз.
— Ось ваші речі. Я допомогла зібрати.
— Ти божевільна, — прошепотіла Тамара Петрівна. — Так з рідними не поводяться.
— Рідні — це ті, хто не принижує, — сказала Ліда. — А ви щодня нагадували мені, що я ніхто.
Валера підійшов до неї.
— Лідо, я не залишу маму на вулиці.
— І не треба, — спокійно сказала вона. — Ідіть разом.
Зависла тиша. Потім Тамара Петрівна першою рушила до дверей.
— Валера, ходімо. Ми їм ще покажемо.
Він стояв секунду — і пішов слідом. Коли двері за ними зачинилися, у квартирі стало тихо. Насправді тихо.
Ліда стояла посеред кімнати, не вірячи, що все це закінчилося. Перші хвилини було навіть страшно. Ніби в вухах дзвеніло від незвичного спокою.
Вона сіла на підлогу, притиснула долоні до обличчя. Потім засміялася — тихо, з полегшенням.
Не від злості, не від радості — від того, що вперше за довгі роки відчула себе живою.
Перші дні насамоті здавалися дивними. Прокидалася — і ловила себе на тому, що чекає голосу свекрухи: «Знову чашки не домила!»
Але в квартирі стояла тиша. Тільки холодильник гудів. Вона купила нові штори — зелені, з дрібним малюнком.
Поставила на підвіконня квіти. Купила собі чайник, про який мріяла, — блискучий, з коротким носиком.
Кожна дрібниця здавалася перемогою. На кухні стало пахнути ваніллю і корицею.
Вона вмикала музику, готувала собі вечерю, їла, не поспішаючи. Без чужих поглядів. Без коментарів.
Валера дзвонив. Спочатку просив поговорити. Потім лаявся. Потім просив вибачення.
— Мама переборщила, — говорив він. — Давай все повернемо.
— Повернемо? — Ліда посміхнулася. — Ти взагалі розумієш, що «все» — це те, де я перестала бути собою?
Він мовчав.
— Ліда, ну я ж… Я не хотів так. Просто заплутався.
— А я — розв’язалася, — відповіла вона. — І тепер не хочу назад в той клубок з проблем.
У грудні вона оформила документи на себе повністю. Купила шафу, постелила новий килим. Життя потихеньку стало на місце.
Сусідка тітка Ніна якось принесла банку солоних огірків і сказала:
— Молодець, дівко. Тепер живи для себе.
— Постараюся, — посміхнулася Ліда.