Коли моя донечка Карина зізналась, що має романтичні стосунки з військовим – я здивувався. Адже вона ще школярка, закінчувала 11 клас. Я уявляв собі кремезного дядька старшого за віком. Та якось одного дня в наші двері постукали. Я відчинив – і побачив молодого парубка з величезним букетом троянд.
Звісно я пустив хлопця і той розповів мені свою історію. Виявилося, що Дмитрові всього 21 рік. І до війська він долучився добровольцем разом зі своїм татом. Він вразив мене патріотичною позицією, зрілістю. А тоді він ще й так відверто почав про мою доньку говорити.
– Ви не думайте, що якщо я молодий, то несерйозний. Чи хочу якось використати Карину! Ні! мої батьки теж разом зі школи і вони тато завжди мене вчив поважати й цінувати жінок!
Я дивився на нього і згадував себе у 21 рік. Та в мене вітер в голові був. А він зовсім інакший і вже стільки всього в житті бачив. Мені навіть соромно стало за себе. Тож врешті сказав, що проти їхніх відносин не буду. Єдине, через що переймався – це те, що якщо з хлопцем щось станеться, донечці доведеться пережити страшне горе.
Дмитро дзвонив Карині щодня, утім приїхати можливості не мав. Ми готувались до закінчення школи, були дуже заклопотані. І ось настало свято останнього дзвоника. І просто в його розпалі, сталося дещо дивовижне. Звідкілясь взявся Дмитро – у формі та з квітами. У всіх на очах він зробив Карині пропозицію і, що ви думаєте, вона погодилась. Навіть не порадилась із нами.
Вже після свята ми пішли в кафе всі разом. Донька сяяла від щастя. Я не знав, що казати. Та врешті наважився розпитати:
– Нащо ж ви так поспішаєте? Може краще дочекатися, коли закінчиться війна?
– А який сенс чекати? Ми в усьому впевнені вже давно!
– Доню, але ж тобі зараз до університету вступати, зажди хоч рік, тобі восени 18 років виповниться.
– Тато, річ у тім, що я вирішила не вступати зараз.
– Чому? Що це за новини такі?
– Я хочу бути поруч з Дмитром і щойно мені виповниться 18 – підпишу контракт.
Після почутого мені мову відняло. Взагалі не знав, як реагувати. Утім дружина мовчати не збиралась:
– Ми ж вже виш обрали, що за нісенітниця? Ти мала до Львова їхати навчися.
– Мамо, я пізніше здобуду освіту, яка різниця!
– Величезна! Я не збираюсь свою дитину в 18 років на війну відпускати! Як ти собі це уявляєш?
– Я ж не йтиму в піхоту, там є чимало посад, де можу бути корисною, доволі безпечних.
– Нема там нічого безпечного! Не кажи дурниць! Дмитро, якщо ти й справді її кохаєш – як можеш так чинити?
– Це ж її свідоме рішення! Я не наполягав!
– Цього не буде! Хочете – розписуйтеся, але до війська ніхто не піде і крапка.
Карина страшенно образилась, встала й пішла геть. Я почав просити Дмитра, аби вмовив доньку піти на навчання. Та він мене не підтримував, почав казати, що зараз війна і всі мають працювати на перемогу.
Тепер ми не знаємо, як бути. Наше життя на очах втрачає сенс. Як ми, батьки, можемо мовчки спостерігати, коли дитина руйнує свої життя і може взагалі не повернутися. От що б ви робили?