– Ти ж розумієш, що це не життя, – сказав батько, відвернувшись до стіни.
Його голос змінився після того, що сталося. Він говорив так, ніби рот був набитий ватою.
– Краще б ти залишила мене в лікарні, чи в будинку для недієздатних. Здала б і забула, на біса я тобі такий потрібен?
Я тримала в руці ложку з розім’ятим бананом. Нянечка якось навчила робити просте п’ятихвилинне пюре. Так банани було легше ковтати.
Я дивилася на батькову потилицю, на цю рідну вм’ятину трохи вище шиї, яку пам’ятала з дитинства, коли батько садив мене на плечі й ніс через весь парк, а я чіплялася за його вуха.
А він тоді сміявся і казав:
– Легше, Наталко, вуха не казенні.
– Тату, – я спохмурніла, – давай не будемо про це. Ну скільки можна, га? Їж, будь ласка.
Але він навіть не обернувся.
У цей момент задзвонив телефон, я взяла слухавку. То був Борис, мій колишній чоловік. Нічого хорошого в нашому шлюбі не було, але й розлучилися ми без скандалу.
– Наталко, я чув про Аркадія Семеновича, і я хочу допомогти. Він же не чужий мені. Стільки років із тобою прожили, і… я уявляю, як тобі зараз важко.
І я, недолуга, розтанула і не зробила відбій.
Хоча знала, Борис ніколи не дзвонив просто так. Кожен його дзвінок, як погана прикмета, був провісником неприємностей, меншим із яких було прохання дати грошей у «борг».
Щоразу він пропонував якусь нову авантюру, яку потім мені доводилося довго висьорбувати. Він був, як протяг. Пустиш його в задушливу кімнату, з думкою провітрити приміщення, а потім тиждень лікуєш нежить.
Чому я йому повірила тоді? Що на мене найшло в той момент – я не знаю.
Мабуть, далася взнаки втома і безсонні ночі. На той момент я нормально не спала вже три тижні. Батько відмовлявся робити вправи.
Випльовував призначені ліки, коли я відверталася. І щовечора заводив одну й ту саму платівку про «набридло жити», «це не життя», «краще б я його залишила в лікарні».
Борис приїхав із пакетом продуктів та явною готовністю допомагати. Ентузіазм просто читався в його очах. Я впустила його, він був такий співчутливий. І я втратила пильність.
Борис по-господарськи пройшов у ванну, вимив руки. Потім заніс у спальню свої речі та розвісив у шафу. Я не заперечувала, розуміла, він же приїхав не на годину.
Перші дні колишній справді допомагав. Він підіймав батька, коли треба було поміняти білизну, варив свій «фірмовий» суп.
Це була єдина страва, яку Борис навчився готувати за всі наші сім років шлюбу. Причому він готував завжди з таким виглядом, ніби винаходив колесо.
Я навіть почала думати, що помилилась у ньому, коли подавала на розлучення.
І своїм виглядом Борис намагався мені довести, що змінився. Хотів, напевно, щоб я повірила та дала йому другий шанс.
Проте вже за два тижні він раптом сказав за вечерею:
– Наталко, у мене зараз невеликі фінансові труднощі. Тимчасові, звісно. Ти ж не проти, що я тут живу? Я ж не тягар, я допомагаю. Мені правда нема на що жити. Якби ти мене врятувала…
І ось тут я мала встати та сказати: «Борис, двері там». Але я подивилася на батька, який колупав кашу лівою рукою, бо права не працювала, і промовчала.
Я дала колишньому грошей і дозволила залишитись ще на два тижні.
Мабуть, тому, що втомилася. Тому що одній було справді нестерпно. Тому що я завжди до останнього сподівалася, що людина може змінитись, якщо захоче.
За тиждень Борис уже не варив суп. Він взагалі нічого не варив та не купував. Натомість їв за обидві щоки й вимагав добавки, ніби ми й не розлучилися зовсім.
А їв Борис виключно те, що готувала я, приходячи з роботи о дев’ятій вечора. Бо хтось мав заробляти на ліки батькові, на продукти, на все.
Сміття він також не виносив. Та й посуд за собою мив через один раз. Зате він щовечора дивився футбол у вітальні, поки я годувала батька з ложечки й думала: “Господи, як я знову вляпалася”
– Боря, – сказала я одного вечора, зібравши волю в кулак – тобі час іти.
Він подивився на мене з таким непідробним подивом, ніби й не чекав такого зовсім.
– Наталко, ти що це надумала раптом? Все ж добре. Живемо, як сім’я, як раніше. Я ж допомагаю! Хто, на твою думку, з Аркадієм Семеновичем сидить, поки ти на роботі?
– Ти не сидиш із ним, Борю. Ти сидиш в інтернеті, – сказала я. – Батько мені сам розповів.
– Він же після інсульту, – Борис понизив голос, ніби говорив про якийсь ганебний секрет. – Він щось плутає.
– Він не плутає, – відповіла я. – У нього пара лізована рука, а не голова.
І тоді він увімкнув свою відточену роками програму. Я пам’ятала її напам’ять, як таблицю. Спочатку за планом йшла образа, як прелюдія:
– Я ж для тебе намагаюся, а ти не цінуєш мене!
Потім, коли перший етап не спрацював, Борис перехід в атаку:
– Ти завжди була невдячною, Наталко, завжди!
Але якщо цим не вдавалося вразити, він приступав до свого коронного номера:
– Без мене ти не впораєшся! І ти сама це знаєш.
Я слухала це вивчене напам’ять марення і згадувала маму. Її пальці в борошні, коли вона ліпила вареники. Раптом згадалося, як вона казала мені:
– Ната, якщо хтось грає з тобою, як кіт із мишею, це не кохання. Це маніпуляція!
Мама пішла із життя дванадцять років тому, а я тільки зараз зрозуміла, що вона мала на увазі.
– Все, годі, йди, – я різко встала і відвернулася від колишнього
– Ната … – Занив Борис
– Іди, Борю, – повторила я.
І тут з кімнати пролунав голос батька. Гучний, майже, як раніше, до інсульту:
– Вона сказала тобі йти! Ти глухий, чи тупий?
Борис обернувся на голос. Тримаючись здоровою рукою за одвірок, перед нами стояв батько, в піжамі, босий, з перекошеним обличчям, але стояв. Сам. Він сам підвівся з ліжка і дійшов до дверей, це був неймовірний прогрес.
– Аркадію Семеновичу, ви не розумієте… – почав Борис.
– Я все розумію, – батько зробив крок уперед, і я кинулася до нього, підхопила під руку. – Я розумію, що ти паразит! Вісім років тому був паразитом, а зараз і поготів. Вимітайся з дому моєї дочки!
Борис підкорився. Він зібрав речі, грюкнув дверима, пообіцявши, що я ще пошкодую. А я заварила міцний, чорний чай із лимоном, як любив батько, і сіла поряд із його ліжком.
– Тату, – сказала я, – ти встав. Ти стояв сам. Це ж чудово! Ти розумієш, що це означає?
– Угу, – кивнув батько і задумливо дивився в стелю. – Наташка, я… Пробач мені. Я тут розкис зовсім. Думав тільки про себе, нив, а ти терпіла. Няньчилась зі мною.
Він замовк, насилу проковтнув.
– А ти молодчина, сильна, вся у свою маму.
– Тату …
Я обійняла його, погладила по голові, поцілувала в чоло, як він мене в дитинстві.
– Дай, що там лікар призначив, – раптом сказав він. – І завтра зранку давай робити ці вправи. Лікар казав, що можна руку розробити, якщо намагатися.
Я дала йому призначене, він проковтнув все, не виплюнув жодної. Я вірю, тепер у тата все обов’язково вийде, а мені з колишнім добрий урок вийшов. І тепер я точно знаю – люди не змінюються…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки!