Вже 24 роки я гарую в Італії. Чимало місць змінила і неодноразово хотіла повернутися, але не могла. Хотіла рідним допомогти.
Заміж я вийшла дуже рано, в 18 років. В ті часи це вважалось нормальним і замість того, щоб здобути освіту я вирішила створити сім’ю. Толік був добрим хлопцем, роботящим. Та завжди полюбляв випити. В селах всі чоловіки на вечерю одну-дві перевертають. Тож я через це не переймалась.
Я народила донечку Людочку. Вона зростала доброю дитиною. Завжди ще сина хотіла, але чоловік з кожним роком пиячив ще дужче. Тож врешті я збагнула, що ні з ким мені ще народжувати. А коли доні виповнилось 10 років залишила її з сестрою і поїхала до Італії, гроші заробляти.
Перші десять років збирала на навчання доньки, на квартиру і все необхідне. Приїжджала вкрай рідко, щоб марно не витрачати. І ось одного разу, коли приїхала, побачила, що Толік привів в наш дім якусь жінку і разом з нею пиячить. Тож я розлучилась. Купила квартиру для нас з донькою і далі до Італії поїхала.
Минуло ще кілька років і Люда потішила мене новиною:
– Мама я вагітна, тож ми з Павлом розпишемось!
Мені той хлопець зовсім не подобався, та й надто рано їм було. Але що вже вдієш. Віддала їм квартиру і почала далі працювати. Один за одним вони трьох дітей народили. А заробляв зять копійки. Фактично я їх усіх і утримувала весь цей час.
Утім вдалося мені однокімнатну квартиру ще купити біля доньки, аби все ж було де старість зустрічати. І якось кілька місяців тому я заговорила з донькою про своє повернення.
– А де ж ти житимеш?
– У квартирі своїй.
– А я думала, що ти її віддаси Назарчику моєму. Йому ж вже 15 років, скоро житло знадобиться.
Тієї миті я збагнула, що всі ці роки чинила не вірно. Я вже не молода, а для себе й дня не жила. Тож наступного разу, коли я висилала дочці пакунок, конверт, як зазвичай, там не заховала. І ось минуло кілька днів і донька мені телефонує:
– Мамо, гроші вкрали, мабуть! Нема конверта!
– Ні, доню, не вкрали. Я не клала його.
– Як? А що нам робити?
– Доведеться заробляти.
– Ти ж знаєш, як нам важко? Як ти так можеш?
– А мені тут легко? Я відпочиваю? Тобі мене не шкода? Не хочеш, щоб я хоч трохи життям насолодилась?
Донька змовчала, але страшенно образилась. Відтоді лише раз мені написала, скаржилась, що їм їсти нічого. Я й вислала посилку з харчами, макаронами й консерванти. На що вона подзвонила і накричала:
– Нащо нам твої макарони? Собі їх тримай!
Така невдячність мене добила. Вирішила, що ні копійки більше вона моєї не побачить. Тепер Люда усім родичам розповідає, яка я погана мати. Онуки відмовляються зі мною спілкуватись. От і допомагай людям.
Не робіть моїх помилок, любі жінки. Живіть, в першу чергу для себе. Бо ніхто вам не допоможе на старість. Саме це мені донька насамкінець і написала:
“Ти помреш наодинці нікому не потрібна. Лишень з грошима!”
Та я таких планів не маю. Ще влаштую своє життя. Хоча мені вкрай прикро, що все так склалося. Як гадаєте, чи можливо владнати такий конфлікт? Може дарма я так вчинила?