Життя в мене зовсім не цукор, та чогось ніхто ніколи цього не розуміє. Я народилась в бідній багатодітній сім’ї. Батькам до нас діла не було. Ходили в дранті, увесь час голодні. Ягоди й гриби збирали, а ще по сусідах бігали й їсти просили. Так я і з своїм першим чоловіком познайомилась. Він жив неподалік, ми почали дружити ще геть дітьми. Я часто до них в гості приходила. Мама Михайла мене жаліла, годувала й одяг дарувала. Вона мріяла про донечку, та не судилось.
Побралися ми зовсім молодими, я завагітніла. Свекри в захваті не були, проте мене прийняли. Я жила з ними та все було чудово. Та минуло три роки й раптово мами Михайла не стало. Тоді все й змінилося. А згодом чоловік заявив, що ніколи й не збирався зі мною бути, його ненька через мою вагітність примусила.
З дитиною на руках Михайло мене вигнав. Повертатись я не мала куди, адже вдома було ще повно малих братів і сестер. Тоді мене прихистила двоюрідна бабуся. Ми домовились, що я її доглядатиму, прибиратиму й готуватиму за дах над головою. Я дуже старалась. Колишній платив аліменти, а згодом я ще й роботу знайшла. Якось справлялась.
На роботі я й познайомилась з Іваном. Чоловік простий, але дуже роботящий. Він добирався з сусіднього села, а згодом я запропонувала переїхати до нас з бабусею. Старенька була не проти. Жили ми доволі добре, не сварилися. А головне – Іван зробив чудовий ремонт в нашому будинку. Перетворив стару халупу на затишну сучасну оселю. Навіть вбиральню добудував.
Та минуло кілька років і ми почали сваритися, а тоді Іван просто пішов. Залишив мені все, в що вкладав гроші. Вже зараз я розумію, що можливо варто було з ним бути м’якшою, не сварити. Утім маючи попередній гіркий досвід я не хотіла повторити помилки.
Потім я зустріла Дмитра, та з ним ми прожили лише рік. Зовсім гроші не хотів заробляти, довелось його виставити. Я вже змирилась, що житиму сама. Та тоді познайомилась з Тарасом. Дотепний та цікавий. Він дуже гарно поладнав з моїм сином.
Жили ми доволі непогано. Але в 2022 році Тараса мобілізували. Тоді він і наполіг, аби ми розписалися. Так і зробили, утім його батькам це страшенно не сподобалось. Вони щодня дзвонили і вимагали, аби він мене покинув. Стверджували, що має знайти молодшу і без дитини. Та чоловік не послухав. Насправді я цінувала Тараса, у нас все й справді було чудово. Страшенно переймалась, коли він переставав писати й дзвонити з фронту. А тоді якось мені повідомили, що він загинув.
Було дуже важко, я знову зосталась сама. І не знала, як далі жити. Після похорону зайнялась оформленням документів. І тоді до мене приїхали свекри:
– Ти мусиш відмовитися від виплати!
– Чого це? Я була його законною дружиною!
– Ви разом прожили всього два роки, а тоді війна почалась.
– І що?
– Віддаси нам всі гроші, ми батьки, в нас є ще донька, а в неї діти, рідні племінники Тараса.
– В мене теж син є.
– Але він йому ніхто.
– Я не відмовлюся він виплати !
– Бо ти аферистка. Певно, зраділа, як Тарас загинув!
В мене сльози з очей лилися від їхніх слів. Так неприємно було. Не розумію, чого свекри на мене тиснуть. Вони ж також частину коштів отримають. Скажіть, невже я маю вчинити, як вони кажуть? Порадьте, як бути?