Я сама колись була чужою на Буковині. Народилась в Запоріжжі, та згодом побралася і переїхала в невеличке село, всього 30 кілометрів від кордону з Румунією. Мені було дуже важко, та з часом я усім серцем полюбила цей край. Та й що казати, люди тут живуть краще, в селах такі будинки, що під Києвом не побачиш.
Саме тому я пройнялася ситуацією, коли до нас почали їхати переселенці й сказала сільському голові, що готова поселити у себе кількох осіб. Так до мене й потрапила Лєна, жінка з двома дітьми. Вона приїхала з Лисичанська. Спочатку поводилась тихо, та згодом показала себе. Почала з людьми в селі сваритись. Раз до мене прибігла сусідка.
– Ти пригріла сепаратистку! Здай її СБУ!
– Та що ти. Там діти, їм дуже важко!
– Якби було важко – не ходила б така нахабна. Навіть не намагається українською говорити. Ще й свариться, як її не розуміють.
Далі такі скарги я чула лише частіше. Згодом Лєна ще й забрала молодшу дитину з садочка.
– Моя дочь отупєєт с етімі дєтьмі!
– Та може краще потоваришувати? Все ж вам тут жити?
– Как только смогу – уєду!
Ніяк я не могла пояснити Лєні, що варто змінити своє ставлення до місцевих. А тоді в її старшого сина почались проблеми у школі. І знову через російську мову.
– Оні говорят забірать сина і учіть дома! С какой радості? Тут все сєло украінского нє знаєт, єлє два слова сказать могут! А им русский нє нравится?
– Це прикордонна територія, так завжди! Ось лише зараз на нас носії російської напали, а не румунської.
– Как мєня всьо ето достало. Еті западенці всю жізнь мнє іспортілі!
– Знаєш, я сама не місцева, і мені колись теж важко було. Та я одне збагнула, якщо до людей добре ставитися, то й вони відповідатимуть добром!
Після цього я попросила Лєну шукати інше житло, бажано в іншому регіоні. Вона проклинала мене і ображала усіма можливими словами. Та хіба ж я могла терпіти це далі?