— Тільки прощати ми тебе не збираємося. Іди.
— Дочко…
— Згадала, що я у тебе є?! — раптом вибухнула Віка і, побачивши, що на них озираються, знизила тон: — Ти образила мого нареченого!
Ти вигнала мене з квартири! Відмовилася!
Та ти знаєш, як ми з Павлом жили весь цей час?!
— Все-таки «ми»? — задумливо посміхнулася мати.
****
Після втрати коханого чоловіка Олена Михайлівна, залишившись з восьмирічною дочкою на руках, швидко взяла себе в руки.
Десять років вона була домогосподаркою, а тепер дістала свій диплом бухгалтера, пройшла курси підвищення кваліфікації і влаштувалася на роботу в невелику фірму, там же вечорами вона мила підлоги.
Через сім років вона вже в іншій компанії працювала головним бухгалтером з хорошим окладом.
Це з одного боку.
З іншого — мати стала максимально Віку контролювати і повчати.
— Мамо, я піду з Катькою в парку погуляю.
— Звичайно, якщо у тебе в кімнаті порядок і на кухні немає брудного посуду.
Або:
— Мамо, можна до мене Оленка прийде, ми в приставку пограємо?
— Звичайно, якщо ти вивчила всі уроки.
Ці діалоги Віку страшенно дратували, але сперечатися з матір’ю вона наважувалася нечасто.
Особливих вимог до навчання дочки Олена Михайлівна не висувала — аби не було двійок — напевно, тому Віка і вчилася добре.
До 12 років вона чудово справлялася з домашніми справами і навіть могла приготувати нескладну вечерю.
Начебто для дівчинки це непогано, але ж краще з подружками погуляти!
Віка твердо вирішила вирватися з-під опіки матері і в 11 класі заявила, що вступати до вузу поїде в інше місто.
— Що ж, — Олена Михайлівна, здавалося, не здивувалася. — Хочеш жити самостійно — будь ласка.
Тільки вступаєш сама. Жити будеш у квартирі, яка мені від батьків там залишилася — мешканців я виселю, грошима тобі допоможу.
Але чекаю тебе назад з дипломом економіста, і ніяк інакше.
— З чого це мені повертатися? Може, я там залишитися захочу.
— Це ми ще подивимося.
Олена Михайлівна не стала розповідати дочці, що вже підібрала для неї прекрасного нареченого — племінника начальника виробництва.
Юра через пару років мав замінити дядька на його посаді, мав чудову репутацію і манери, отримував гідну зарплату.
Загалом, у всіх сенсах був завидним нареченим, і з його дядьком Олена Михайлівна підтримувала чудові стосунки — він теж був не проти Віки як нареченої племінника (батьки хлопця загинули кілька років тому).
Віка в великому місті освоїлася досить швидко, вчитися їй подобалося, ніяких проблем ні з чим не виникало.
Ще б пак — жила вона в квартирі, мати надсилала гроші і дзвонила строго раз на тиждень. Свобода!
Втім, цією свободою Віка користувалася досить обережно.
Так, іноді вона ходила в нічні клуби з однокурсницями, їздила з компанією на пікніки, просто гуляла по торгових центрах, але все в міру — не на шкоду навчанню і здоров’ю.
Хлопців навколо симпатичної, стрункої шатенки з глибокими зеленими очима крутилося багато, але вона їх уникала — якісь несерйозні, люблять погуляти, навіщо вони їй?
І тільки на третьому курсі вона зустріла Павла. До цього часу Віка вирішила, що хоче отримати права.
Від матері в цьому плані підтримки шукати не доводилося, тому вона потай влаштувалася працювати офіціанткою в невелике кафе.Там-то і познайомилася з цим серйозним, турботливим, симпатичним хлопцем, який відзначав у компанії день народження друга.
Матері про свою любов Віка розповідати не стала — почне зараз нудити про навчання і відповідальність — воно їй треба?
А Олена Михайлівна помітила зміни в голосі дочки під час телефонних розмов, та й надто вже протестувала Віка проти її приїздів — іноді вона відвідувала дочку, попередивши за пару днів.
Цього разу попереджати не стала і не дарма.
— Це хто? І що він робить у моїй квартирі? — обурено запитала Олена Михайлівна, дивлячись на худорлявого, жилавого, майже наголо поголеного хлопця, який сидів на кухні в одних шортах.
— Мамо, а ти чого не попередила? — зніяковіла Віка. — Це Павло, ми з ним кохаємо одне одного…
— То-то я дивлюся, ти мені не рада! Замість навчання, значить, шури-мури крутиш?!
— Мамо, та я нормально вчуся! Причому тут це?! Може ж у мене бути особисте життя в 20 років?!
— Він хто такий? Що ти взагалі про нього знаєш?! — не вгамовувалася Олена Михайлівна. Хлопець їй відразу чомусь не сподобався.
— Мамо, взагалі-то, неввічливо говорити про людину в третій особі в її присутності…
— Ти ще повчи мене! Ну?! Я чекаю відповіді!
— 21 рік, неодружений, родичів і квартири не маю, практично не судимий, — раптом видав Павло.
— У сенсі, практично? — насторожилася мати.
— Шість місяців провів у СІЗО після участі в бійці, в якій постраждала людина.
Слідчий довго розбирався, що я ні при чому — просто намагався розборонити хлопців, — не зніяковів хлопець.
— Що-о-о?! — Олена Михайлівна задихнулася від обурення. — Іди геть звідси! І не смій наближатися до моєї дочки!
— Не смій Павла виганяти! Або я теж піду! — заявила Віка.
— Не треба, Віко. Я піду, а ви спокійно поговоріть, — Павло легко підвівся, поцілував кохану в щоку, змусивши матір невдоволено скривитись, і пішов.
— Мамо, як тобі не соромно? Накинулася на Павла — а він чудовий хлопець, хоча і дісталося йому в житті.
— Що дісталося? В’язниця? Просто так нікого не саджають!
— Так і його не посадили! Просто за нього заступитися нікому було. Він без батьків виріс, з бабусею жив.
— Все! Чути про нього нічого більше не хочу! Мені такий зять не потрібен.
— А мені потрібен! — вперто і твердо сказала дочка.
— Значить, так, — Олена Михайлівна перевела дух. — Поруч з тобою, щоб я цього нареченого більше не бачила. Доведеться вибирати: або я, або він.
У повній впевненості, що дочка її не посміє не послухатися, Олена Михайлівна того ж дня поїхала додому.
Але через пару днів її почали мучити сумніви — а раптом Віка не послухалася?! Цього ж не можна допустити!
Витримавши тиждень, вона знову поїхала до дочки і побачила картину: прямо біля під’їзду обіймалися Віка і Павло.
Вона так розлютилася…
Різко загальмувавши, Олена Михайлівна вискочила з-за керма і кинулася до хлопця, схопила його за груди і штовхнула.
Мабуть, гнів надав їй особливої сили, бо Павло відлетів на пару метрів і впав прямо на металеву огорожу.
— Мамо!!! — з жахом закричала Віка, кидаючись до коханого.
— Не підходь до нього! — буквально кричала Олена Михайлівна. — А ти не смій наближатися до моєї дочки!
Павло мовчки, з трудом піднімався, навіть не намагаючись зупинити кров, що стікала по обличчю.
Ось тільки ця кров і зупинила розлючену матір, інакше б вона ще додала цьому пройдисвіту!
— Мамо, йому в лікарню треба, — дочка дивилася на неї переляканими і одночасно злими очима.
— Мені все одно, куди йому треба. А тобі треба додому!
На щастя, в цей момент у дверях під’їзду з’явився сусід Михайло, з яким Віка іноді перекидалася парою фраз — він до неї дуже добре ставився.
Той мовчки окинув поглядом присутніх: «Ідіть за мною», киваючи на свою машину.
Віка з Павлом пішли за ним, і незабаром всі троє поїхали.
Олена Михайлівна була настільки здивована поведінкою дочки, що навіть не стала їх зупиняти — піднялася в квартиру.
Дочка з’явилася через три години і почала мовчки збирати речі.
— Куди це ти зібралася? — з подивом запитала мати.
— Я з’їжджаю. І тебе бачити більше не хочу.
— Що це за новини?! Ти через якогось… відмовляєшся від рідної матері?
— Ти все для цього зробила.
— Ні! Ти нікуди не підеш! — Олена Михайлівна спробувала вирвати сумку у дочки.
Та подивилася на неї впритул — очі у дочки були дуже страшні, якісь неживі.
— У Павла тріщини в двох ребрах, струс мозку і зашита щока. Тобі загрожує стаття і та сама в’язниця, від якої тебе так нудить, — глухо промовила Віка.
— Він що, заяву написав?!
— Ні. І мені не дозволив. Він не такий, як ти думаєш, — відповіла Віка, явно уникаючи слова «мама».
— Якщо ти зараз підеш, можеш не повертатися і не чекати від мене допомоги, — зробила останню спробу зупинити дочку Олена Михайлівна.
Віка мовчки підхопила сумки і пішла.
Наступні роки були для них дуже важкими. Спочатку пара жила в якомусь занедбаному гуртожитку — на інше житло просто не вистачило грошей.
Павло працював таксистом, а Віка продовжувала вчитися — коханий був категорично проти, щоб вона кидала інститут.
Через два роки після того скандалу Віка отримала диплом і влаштувалася на роботу.
Тепер уже вона наполягла на тому, щоб чоловік (звичайно, вони одружилися) відновився в інституті.
Зробити це було можливо тільки на платній основі — і знову їм не вистачало грошей.
Добре хоч вдалося переїхати з жахливого гуртожитку в кімнату в досить пристойній комуналці.
Все начебто стало налагоджуватися, але тут з’ясувалося, що Віка чекає на дитину — а вони не планували!
Значить, час… І на світ з’явилася Оленка. Через неї довелося орендувати цілу квартиру — і витрати молодої сім’ї збільшилися на відміну від доходів.
Але жили вони дружно і вважали, що щасливо.
Олені було три роки, через пару тижнів вона могла піти в дитячий садок, а Віка могла повернутися на роботу.
Павло напередодні повідомив чудову новину — його, новоспеченого інженера, запросили на роботу в невелику, але дуже перспективну фірму.
Все це означало, що життя сім’ї у фінансовому плані стане набагато кращим і легшим.
Та що там! Вони зможуть накопичити на перший внесок по іпотеці!
Зайнята цими приємними думками і спостереженням за Оленою, яка гралася на дитячому майданчику, Віка не відразу помітила, що поруч з нею на лавочку хтось сів.
— Привіт, донько, — тихо промовив жіночий голос.
Віка різко обернулася.
— Мамо?! Що ти тут робиш?
— Не скажеш, що ти рада мене бачити, — сумно посміхнулася Олена Михайлівна.
— А ти розраховувала на радісний прийом? З чого б? — Віка навіть відсунулася від матері.
— Я приїхала, щоб…
— Як ти взагалі нас знайшла?
— За гроші можна знайти кого завгодно.
Та й неважливо це. Важливо, що я прошу у вас вибачення, я дуже винна перед вами.
— Та вже. Тільки прощати ми тебе не збираємося. Іди.
— Дочко…
— Згадала, що я у тебе є?! — раптом вибухнула Віка і, побачивши, що на них озираються, знизила тон: — Ти образила мого нареченого!Ти вигнала мене з квартири! Відмовилася!
Та ти знаєш, як ми з Павлом жили весь цей час?!
— Все-таки «ми»? — задумливо посміхнулася мати. — Значить, я помилилася в ньому…
— Так, — не стала її заспокоювати Віка. — Ти… помилилася.
Слово «мама» вона так і не змусила себе вимовити.
Вони помовчали, потім Віка різко підвелася і покликала дочку.
— Не приходь більше.
Олена Михайлівна заплакала і швидко-швидко почала розповідати, що рік тому їй поставили страшний діагноз.
На щастя, вдалося досягти стійкої ремісії, і лікарі вважають, що вона проживе ще багато років, але під час хвороби вона переосмислила все своє життя…
— Донечко, пробач мене, заради Бога, і у Павла я на колінах буду просити пробачення.
Тільки б бачити вас і онучку хоч іноді… — ридала мати. — Я квартиру вам ту нещасну подарую! Я ж знаю, що ви за оренду платите.
— Отямилася, — недбало кинула Віка.
Взяла за руку нарешті підбіглу Оленку і пішла геть.
Олена Михайлівна лише встигла почути тоненький голосок онуки:
«Хто це, мамочко? І чому бабуся плаче?».
«Ніхто, просто перехожа, — відповіла Віка рівним голосом. — Не звертай уваги, кошеня».
Увечері вона розповіла про зустріч з матір’ю чоловікові.
— Я так розумію, що пробачати ти її не збираєшся? — задумливо сказав Павло.
— А ти збираєшся?! — обурилася Віка. — Забув уже, як вона тоді тебе обзивала, як ти до тями приходив після всього?! Он шрам досі залишився!
— Вона ж мати, вона просто хотіла захистити свою дитину, — чоловік говорив тихо і якось співчутливо. — Я багато б віддав, щоб у мене була мама… або батько.
Але ти знаєш, що фактично у мене їх ніколи не було.
Я давно вже пробачив Олену Михайлівну, та й не ображався на неї особливо. І ти пробач, Віко…
— На квартиру повівся? — зло посміхнулася Віка. — Набридло по кутках блукати і чужим людям шалені гроші віддавати?
Павло подивився на неї таким поглядом, що вона осіклася:
— Пробач, — злякалася Віка. — Пробач! Я не це хотіла сказати! Я ж знаю, що ти для нас з Оленою все що завгодно зробиш…
— Ось і ти вибач, Віко. Подумай… — чоловік важко підвівся і пішов у кімнату, через хвилину там уже лунав його ласкавий голос, звернений до дочки: — Що тут робить моя кішечка?
Віка розридалася. Павло був правий, але як їй пробачити матір?! Гаразд, вона постарається, заради Павла, Оленки і… заради себе.
Виявилося, що номер телефону у матері колишній.
«Приїжджай, поговоримо», — спокійно сказала Віка, зателефонувавши їй наступного дня.
Тепер у Віки і Павла є мама — так-так, зять тещу тільки так і називає! — а у Оленки з’явилася любляча і турботлива бабуся.
Олена Михайлівна продала квартиру в своєму місті і купила житло неподалік від подружжя, яке оселилося в подарованій, тій самій квартирі.
Вона продовжує працювати, але кожну вільну хвилину присвячує онучці, значно полегшуючи життя Віці і Павлу.
Кожному, хто готовий її слухати, вона розповідає, що у неї найкращий зять у світі. Та й дочка теж…