— Та я б і приїхала, хіба ж то відстань для матері — чотириста кілометрів? Потягом би добралася чи машину винайняла б. І на стіл би скинулася, не з бідних, — гірко зітхає Лідія Степанівна, нервово перебираючи торочки на скатертині. — Тільки ж мене не покликали.
Нещодавно жінка дізналася, що її син із невісткою, які тихо розписалися пів року тому, все ж таки відгуляли весілля.
Та ще й яке! Пишне, з білою сукнею, гостями, короваєм, дружками, родичами нареченої, друзями жениха і тамадою з конкурсами. Відгуляли п’ять місяців тому — тобто якраз через місяць після скромного розпису в місті.
Запрошені були всі… крім матері молодого.
І знаєте, що найприкріше? Ні з сином, Максимом, ні з його дружиною Лідія Степанівна не сварилася. Навпаки, коли Максим прийшов і сказав, що вони з Катею подали заяву, серце матері радісно тьохкнуло.
Вона того ж тижня відмовила квартирантам, які знімали однокімнатну її покійної мами, вимила там усе до блиску, повісила свіжі фіранки й віддала дітям ключі.
— Живіть, діти. По чужих кутках не тиняйтеся. А як на своє житло надбаєте — тоді й віддасте, — сказала вона тоді, обіймаючи сина.
Лідія Степанівна — жінка звичайна, мільйонів не нажила. Ту квартиру для старенької мами вона купувала в кредит ще п’ятнадцять років тому. Продали мамину хату в селі, Лідія свої заощадження доклала, довгі роки копійку до копійки тулила.
Мами вже чотири роки як немає, а з боргами жінка тільки торік розрахувалася.
Гроші їй з неба не падали. Максима піднімала сама, від колишнього чоловіка бачила лише мізерні аліменти. В усьому собі відмовляла, аби дитина мала не гірше, ніж в інших.
Катя, невістка — дівчина приїжджака. Навчалася, працювала, знімала з дівчатами кімнату. Лідії Степанівні вона здалася непоганою, роботящою. А щодо весілля молоді тоді в один голос заспівали:
— Не будемо гроші на вітер кидати! Кому потрібні ті гуляння? Розпишемося тихо, з тобою посидимо, та й по всьому. Навіть друзів кликати не будемо.
Лідія Степанівна ще й пораділа: мудро мислять діти. Тільки трохи серце щеміло, що до шлюбу так і не вийде познайомитися зі сватами. Але молоді й від цього відмахнулися:
— Ой, мамо, це ж не минуле століття.
— За словами Каті, у них там своє господарство, приватний сектор, кури, кролі, городи — голови ніколи підняти. Та ще й баба лежача з ними віку доживає, паралізована. Тому їм і їздити ніколи, і гостей приймати ніде, — сумно всміхається жінка.
— Ага, а на весілля на сто душ час знайшовся? І баба лежача не завадила? — хитає головою подруга Лідії Степанівни, слухаючи цю сповідь.
— Не завадила… — погоджується та, витираючи очі.
У день розпису все було тихо. Діти перевезли речі у квартиру. Після РАЦСу прийшли до Лідії Степанівни.
Вона стіл накрила, борщу наварила, відбивних насмажила, квіти вручила, ще й сорок тисяч гривень синові на картку переказала — на старт сімейного життя. Посиділи, сфотографувалися на телефон у залі біля дивана, та й розійшлися.
— Мам, ну ми ж уже разом живемо, які весілля? — сміявся тоді Максим, коли мати зітхнула, що Катя на фото без білої сукні. — Ще фату їй начепити, ага.
А через місяць діти поїхали до Катиних батьків — нібито у відпустку. Лідія Степанівна й подумати не могла, що рівно за тиждень там гудітиме велике свято.
— Я в інтернеті, на сторінці синового товариша Сашка, ці фотографії побачила. Мені ж ніхто й словом не прохопився! — голос жінки тремтить. — Стоять щасливі. Катя в білій сукні, розкішній, фата на голові. І з ресторану фото: танцюють, сміються, коровай ріжуть. Чоловік тридцять гостей! А я… а я туди просто не влізла.
Лідія Степанівна каже, що невже в тому містечку не знайшлося б для неї хоч якогось поганого готелю?
Або найняла б таксі додому. Але ж друзі сина там ночували! Четверо хлопців приїхали, і їм місце знайшлося.
— Я б і за свій стіл заплатила, — каже жінка, притискаючи руки до грудей. — І за сина б дала, і за його друзів. Але… отак вийшло. Ростила, недосипала, квартиру віддала…
Коли вона, не стримавши сліз, показала Максимові ті фотографії, її єдиний син просто закліпав очима:
— Мам, ну чого ти ображаєшся? Ці всі танці з бубнами хотіли Катині батьки. Вони наполягали, самі все оплатили. Що мені було, псувати стосунки з ріднею дружини? Ми на тому весіллі були просто як ляльки, аби родичі потішилися.
— А я тобі не рідня? — тихо спитала мати.
Тут вставила свої п’ять копійок невістка:
— Ну ми ж із вами посиділи в день розпису! Які можуть бути образи?
— Які образи? — не витримала Лідія Степанівна. — Рідному синові не хотілося поруч із собою на святі матір бачити? Друзів він покликав, а мене — ні? Катю, тобі не здається, що ви не з того сімейне життя починаєте? Я вам житло дала, щоб ви по чужих кутках не микалися — це не рахується?
— Рахується, мам, — спробував згладити кути Максим. — А друзі… Та Сашко на машині був, хлопців і привіз. А тебе не було кому… Ну пробач, мам, ступив я, не подумав. Знаєш, хочеш, ми тебе у фотошопі на ту фотографію приліпимо? Буде так, ніби ти там стояла поруч!
Від того «фотошопу» жінці стало так боляче, що аж повітря забракло.
Хіба ж пам’ять і материнську любов у комп’ютері намалюєш? Тепер вона розуміє: не «ступив» її син. Даремно виправдовувати чоловіків тим, що вони чогось не помічають.
Просто молода невістка зі своєю ріднею тихенько, але впевнено відсувають свекруху від нової сім’ї.
— Я навіть про ту лежачу бабусю питати не стала, щоб іще більше не бруднитися в цій брехні, — махає рукою Лідія Степанівна.
— Ну і дарма, що ключі не забрала, — гарячкує подруга. — Обійшлися без тебе на весіллі? Хай обходяться і в житті! Виселяй на квартиру, хай вчаться самостійності.
А Лідія Степанівна слухає, киває, а серце ниє. Бо ж син. Єдиний. І хоч як боляче б’ють рідні діти, а відрізати по живому материнське серце не завжди може.
Отака історія. Здавалося б, просто весілля, просто свято в іншому місті, а як глибоко воно може переорати душу.
А у вашому житті траплялося так, що найрідніші люди залишали вас за бортом свого щастя, виправдовуючи це простим «ми не подумали»?