— Світлано, ти знову відсунулася, — Володимир простягнув руку через холодну порожнечу на ліжку. Його пальці торкнулися плеча дружини, і вона здригнулася, немов від удару струмом.
— Я сплю, — пробурмотіла вона, натягуючи ковдру до підборіддя. Володя лежав, дивлячись у темряву. Третій тиждень поспіль.
Третій тиждень вона відверталася, коли він намагався її обійняти. Третій тиждень відповідала односкладово. Третій тиждень між ними росла стіна мовчання і відчуження.
Вранці він прокинувся від звуку вхідних дверей, що зачинялися. Світлана пішла на роботу, не розбудивши його, не поцілувавши на прощання. Навіть кави не залишила — раніше завжди варила на двох.
Володимир сів на ліжку, потираючи обличчя долонями. Що відбувається? Вони не сварилися. Він не зраджував, не брехав, не забував про річниці. Просто одного дня Світлана стала іншою — холодною, далекою, чужою.
На роботі він не міг зосередитися. Цифри в звітах розпливалися, а в голові крутилося одне питання: чому?
В обід Володя не витримав. Набрав повідомлення: «Привіт. Як справи? Може, пообідаємо разом?»
Відповідь прийшла через годину: «Зайнята. Вибач».
Раніше вона писала «Коханий, не можу, стільки роботи! Кохаю, цілую!» з купою смайликів. Тепер — два слова.
Увечері Володимир купив її улюблені тістечка з французької кондитерської — еклери з заварним кремом. Свєта подякувала, але до чаю не торкнулася.
— Свєто, що відбувається? — він сів навпроти неї за кухонним столом. — Я щось зробив не так?
Вона підняла на нього втомлені очі:
— Ні. Ти нічого не зробив.
— Тоді в чому справа? Ти мене ніби уникаєш. Ми навіть не розмовляємо нормально.
Світлана довго мовчала.
— Володю, я… — вона запнулася, потім видихнула: — Здається, я тебе розлюбила.
Слова вдарили як ляпас. Володимир відчув, як кімната попливла перед очима.
— Що? Як це — розлюбила? Свєто, ми одружені чотири роки!
— Я знаю. Але я більше нічого не відчуваю. Дивлюся на тебе і… порожнеча. Вибач.
Вона встала і пішла в спальню, залишивши його одного з остиглим чаєм і розбитим серцем.
Володимир не спав всю ніч. Лежав на дивані у вітальні — в спальню йти не наважився — і гуглив «дружина розлюбила що робити».
Форуми рясніли порадами: «Дай їй простір», «Почни змінюватися», «Поверни романтику», «Іди до психолога».
До ранку у нього визрів план.
— Світлано, — він застав її на кухні, коли вона поспіхом ковтала каву. — Давай спробуємо почати спочатку.
— У якому сенсі?
— Ніби ми тільки познайомилися. Я запрошую тебе на побачення. Сьогодні ввечері.
Вона скептично підняла брову:
— Володю, ми не підлітки.
— Будь ласка. Один вечір. Якщо не допоможе — я відстану.
Світлана зітхнула:
— Гаразд. Але я нічого не обіцяю.
Весь день Володимир готувався. Відпросився з роботи раніше, склав маршрут, забронював столики, домовився з потрібними людьми. Це мало спрацювати. Повинно було.
О сьомій вечора він стояв біля під’їзду з букетом жовтих тюльпанів — її улюблених.
— Привіт, — посміхнувся він, коли Свєта вийшла з дому. — Мене звати Володимир. А вас?
Вона закотила очі, але куточки губ здригнулися:
— Дуже смішно.
— Я серйозно. Ми ж домовилися — все спочатку. Тож давайте знайомитися. Володя, програміст, люблю каву, наукову фантастику і красивих блондинок.
— Світлана, — вона все-таки посміхнулася. — Маркетолог. Люблю… тюльпани.
— Який збіг! — він простягнув їй букет.
Першою зупинкою був контактний зоопарк. Світлана здивовано обернулася:
— Серйозно?
— А що? На першому побаченні прийнято дивувати.
Спочатку вона соромилася, але коли пухнастий єнот заліз їй на плече і почав перебирати волосся, розреготалася:
— Володю, він мені косу розплітає!
— Може, він перукар у минулому житті, — Володя клацнув її з єнотом на телефон.
Потім вони годували кроликів, і Світлана верещала, коли особливо нахабний намагався залізти до неї в кишеню за морквою. Володя давно не бачив її такою безтурботною.
Читайте продовження історії в першому коментарі