Карантин і до нас добрався. Вже сидимо тиждень вдома: я, чоловік, донька Меланія та свекруха – Стефанія Петрівна. За поріг не виходимо, вірус нас добряче скрутив. Тут ще й мам подзвонила, що в неї проблеми зі спиною, з ліжка встати не може і потрібна мазь. Але як я поїду, коли всі вдома хворі? Попросила брата, бо від коли почав жити зі своєю дівчиною, то його й не видно. Але той як завжди зайнятий, все йому ніколи.. тож зібралась і поїхала.
А пані Стефанія якраз робила з донькою уроки. Меланія навчається у 5 класі. Великий плюс у цій ситуації – свекруха допомагає онуці з домашніми завданнями. Я за це тільки дякую, бо роботи й так по горло. І от увечері, як вернулась вирішила перевірити щоденник доньки – а там двійка. Не розумію нічого. Починаю переглядати зошити і чесно, аж дар мови втратила.
“Величний поет Росії”
“Приклад для багатьох письменників сьогодення”,
“Прославляв свій народ та культуру”,
“Його твори визначні…”
Я сіла. Очі витріщила. Це що таке?! Так, Стефанію Петрівну часом заносило, вона любила розповідати про “велич російської культури”, але щоб отаке онуці в зошит диктувати? Це вже занадто!
З кімнати чую, як свекруха знову щось пояснює Меланії:
– От, що ви вчите на українській літературі? Безтолковщина якась! Он зарубіжна – оце скарб! Оце культура! Які вірші, яка мелодика! Не те що цей ваш Симоненко… Йому ще в Чехова вчитись і вчитись! Так, Меланіє, і запиши собі!
– Пані Стефаніє, що це таке? Ви для чого онуці нав’язуєте свої радянські наративи?
– Ти ж подивися, що зараз дітей змушують читати! Суцільна пропаганда. А я хочу, щоб Меланія знала якісну літературу!
– А ви взагалі чули, що зараз говорите? Величний поет Росії? Ви серйозно? Та після всього, що ця країна зробила?
– Ну, Олю, ти ж не скажеш, що Пушкін – це не геній! Його твори живуть століттями! А ми тут святкуємо день народження Шевченка і тільки про нього говоримо, а про справжніх класиків забуваємо.
– Та як можете в такий час про таке говорити? Ви можете любити кого хочете, але нав’язувати це Меланії уже занадто!
– Ну що кричиш? Книжки хороші треба читати, а не те, що зараз в школі в програмі! Я дитину вчу розбиратися в літературі, а ти…
Стефанія Петрівна ображено зітхнула, щось пробурмотіла про “молодь, яка нічого не розуміє”, і вийшла з кімнати.
Меланія мовчки відкрила зошит і закреслила все написане.
Отака історія. Чесно, навіть не знаю, чи ця розмова щось змінить. Але мовчати точно не можна.