З чоловіком ми все в житті робили заради дітей. Жили в селі, важко працювали з ранку до ночі, відкладали кожну копійку. Виростили доньку і двох синів, допомогли їм на ноги стати, житло придбати. Колись навіть на будівництво їздили, аби заробити. Працюємо й зараз, вирощуємо овочі, маємо господарство та усім допомагаємо і продуктами, й грошима.
А ще діти провозять до нас онуків на всі канікули, ми ніколи не відмовляємо і ні копійки в них на утримання малих не беремо. А на Різдвяні свята всі традиційно у нас збираються. Я накриваю великий стіл у вітальні, усі 12 страв. Два дні рідні у нас набуваються, в хаті стати ніде, а тоді роз’їжджаються і я ще тиждень після того прибираю.
І ми щасливі з того, та, скажу чесно, обходяться нам такі святкування в кругленьку суму. І часом я не розумію, чому діти просто так приїжджають. Хоч би раз щось привезли чи приготували щось до столу. Все ж я не молода, важко мені. Та ніхто й не думав.
А цьогоріч ми з чоловіком сіли й почали рахувати, скільки грошей треба витратити на різдвяні свята. А ви ж знаєте, як ціни зросли. суми в нас вийшли чималі. А тоді мій Петро каже:
– Знаєш, мені друг розповідав, що вони з дружиною за 400 євро в тур Європою їздили, були в Празі, у Відні, в Кракові. Може досить з нас цієї благодійності. Життя коротке.
– А як же діти? Вони ж збираються до нас!
– Нічого їм не буде. Хай вже самі столи накривають.
Наступного дня Петро пішов до знайомого. Той повів його до турагента, котрий вже до вечора підібрав для нас тур на саме Різдво. ми раділи, як діти малі. А от рідним довго зізнатися не наважувались. Виїзд у нас був 23, тож я навіть не готувала нічого вдома. І ось за кілька днів до подорожі зателефонувала донька.
– Ну, що ми десь о 16 будемо у вас.
– Коли?
– На Святвечір.
– А хіба ж ми запрошували?
– Так це ж традиція.
– Нас не буде дома.
Далі був шок, мовчання.
– А як же? А куди ви? А що нам робити?
– Так влаштуй свято в себе, запроси братів з невістками. Буде весело.
– Це ж доведеться кілька днів біля плити стояти.
– Так, звісно, і після свят ще довго прибирати.
Далі один за одним мені почали дзвони сини. Вони ображались, обурювались і все очікували, що ми все скасуємо. Та ми й не збирались. 23 сіли на автобус і вирушили. І знаєте що, це було перше свято, котре ми насолоджувались. Я не переймалась, чи всім вистачить їжі, чоловікові не доводилось шукати спокійний куточок, аби від галасу відпочити. Повертаючись, ми вирішили, це буде наша нова традиція. А коли я захоплено розповідала дітям про подорож – вони лишень дивувались
– Мамо, нащо вам це на старості?
– Мені 67, вашому батькові – 70. Для Європи ми зовсім ще молоді!
– Егоїстично це. У вас діти, онуки, а ви тікаєте!
А ви як гадаєте, правильно ми вчинили? Що б ви робили на нашому місці?