Розлучилася з чоловіком у травні. Він пішов від мене, грюкнувши дверима, до тієї, хто «молодша і красивіша». Але це вже подробиці.
Мій чоловік був звичайним. До шлюбу — уважний, ніжний. З усіма атрибутами романтичних віршів. А потім пробна версія закінчилася, а ліцензія виявилася з обмеженим функціоналом.
Нічого кримінального, звичайно. Але була одна скалка. Почав гроші рахувати. Та все якось з перекосами.
Так, зарплата у нього була в середньому на десятку більше, ніж у мене (росла то у нього, то у мене, але незначно). І це означало, що він «годувальник», а на мені весь побут. А ось витрати він рахував за особливою формулою.
Якщо покупки «для дому» — це він на мене витратився.
«Для дому» була машина з кредитними виплатами по 7000 грн на місяць. На якій він мене раз на тиждень возив в Метро за продуктами.
«Для дому», тобто «для мене», були ковдри, рушники, каструлі, ремонт у ванній.
«Для мене» була покупка дитячих речей, іграшок, оплата садочка і педіатрів.
«Для мене» була оплата рахунків. Адже цим займалася я. А якщо гроші витратила я, то це «мої» витрати.
Все це було «для дружини». Тому «на чоловіка», як виявилося, з сімейного бюджету витрачалися сущі копійки. І в очах чоловіка та його сім’ї я була «діркою в бюджеті». Грошей приносила менше, а витрачала майже все, що заробляв чоловік.
Він любив в кінці фінансового місяця підколювати, запитуючи, скільки залишилося грошей. А грошей, зрозуміло, не залишалося.
В останній рік шлюбу у чоловіка з’явилася улюблена фраза: «Треба обмежити тебе у витратах. Ти щось забагато хочеш». І він обмежував.
На початку шлюбу ми домовлялися, що будемо по 5 000 залишати собі, а решту складати в бюджет. Потім він вирішив, що буде забирати собі і різницю наших зарплат. Тобто він залишав собі десятку. А мені на особисті потреби так і залишалося п’ять тисяч.
Потім він щось там порахував і урізав свій внесок у сімейний бюджет ще на п’ять тисяч. Ключовою фразою було «У тебе один шампунь 300 коштує, а я голову милом мию».
У підсумку, в останній рік шлюбу на місяць для утримання будинку, покупки продуктів, оплату кредиту на машину і витрат на дитину мені виділялося 30000. Десять давав він. Двадцять виділяла я. Але цього, зрозуміло, не вистачало.
Я перестала відкладати п’ять тисяч на особисті потреби і вкладала в утримання сім’ї всю зарплату. Двадцять п’ять тисяч. Відкладаючи на себе рідкісні премії і всякі копійчані доплати. Продовжуючи вислуховувати, як чоловік мене утримує. І як він планує «урізати» мої витрати ще більше. Бо не треба бути меркантильною.
Передбачаю питання «А чому не розлучилася?».
Була дурна. Слухала його. І його матір. І свою матір. І вірила, що все так і є. Він мене утримує, а я просто не вмію витрачати гроші. Хожу в обносках. Економлю кожну копійку. Ковтаю знеболювальні і відкладаю похід до стоматолога, тому що безкоштовна клініка у нас на ремонті, а виділити грошей на платного лікаря я не можу.
Зате чоловік щомісяця має майже тридцятку на свої бажання. І хизується своїм умінням «правильно розподіляти особистий бюджет». То телефон собі купить. То кросівки брендові. То сабвуфер в машину за якісь божевільні гроші.
І ось, розлучилися. Втік великий «утримувач» від дружини-нечупари. До тієї, хто не ходить в речах із секонд хенду, пудрить носик, качається у фітнес-залі, а не витрачає вечір на вигадування сніданку, обіду і вечері в умовах обмеженого бюджету і в’язання дитині шкарпеток\шапки\рукавичок зі старого светра.
Я, зрозуміло, ревіла. Як же я, далі, без годувальника з дитиною на руках? Почала економити ще більше. З жахом дивилася в «завтра».
А потім грянула зарплата. Ну, тобто, зарплата прийшла, як завжди. Але у мене на рахунку ще залишалися гроші. Нормально грошей. А в минулі часи до моменту зарахування зарплати я встигала ще й у кредитку влізти.
А потім прийшов аванс. І грошей стало ще більше.
Я сіла. Витерла соплі і почала рахувати.
Ось прямо взяла ручку, аркуш зошита. І почала записувати в стовпчики. «Дохід» «Витрати». Так, «втекла» з моїх жадібних ручок зарплата чоловіка, точніше, її огризок у вигляді 10000 (собі він залишав
тридцятку). А ще витік щомісячний внесок за кредитне авто. 7000грн.
І на продукти я стала витрачати не на третину, а більш ніж на половину менше, ніж витрачала. Ніхто не бурчить, що курка це не м’ясо. Не вимагає свинини, яловичини. Борщу жирнішого. Ковбаси дорожчої. Не кривить обличчя від дешевого сиру, вимагаючи «нормального чогось на бутерброд покласти працюючому чоловікові» (так, я купувала йому дорожче, а нам з сином простіше).
Не потрібно купувати пінне. Не злітають солодощі відрами.
І ось це «фігня твої пироги, я піцу хочу» ніхто не заявляє.
Я вилікувала зуби! Господи боже мій.
Викинула ганчір’я, в якому соромно було забирати сина з садочка, і купила недорогий, але новий одяг. У перукарню сходила вперше за п’ять років.
Після розлучення вперше від чоловіка почали надходити хоч якісь гроші на утримання дитини. Всі 10000 йдуть на садок + спортивну секцію і одяг.
Перед Новим роком переказав зверху аліментів ще 2000. Написав «купи хоч дитині мандарин і нормальний подарунок, не смій на себе витрачати, а то я тебе знаю».
«На себе». Насмішив, блін. Я, сп’я.іла від грошей у гаманці, з моменту розлучення купила синові все, про що він мріяв. Недорогий телескоп. Конструктор. Дитячий розумний годинник.
На преміальні нарешті зробила йому ремонт у кімнаті. На Новий рік величезну клітку з двома морськими свинками і всіма прибамбасами.
На початку грудня погодилася на підвищення, про що раніше і подумати не могла. Адже це збільшення робочого часу. Типу, коли я по дому все встигатиму? А я встигаю. Не треба варити борщі та солянки відрами, голубці та пельмені ліпити («Я що, тебе утримую, щоб магазинні напівфабрикати жерти?»).
І головне — ніхто не дорікає. Не називає утриманкою. Не робить нерви (ну, тільки свекруха колишня приходить «з онуком поспілкуватися» і фотографує все: холодильник, речі, ремонт в квартирі).
Валяюся зараз на дивані, жую ананас, дивлюся, як син старанно годує своїх морських свинок (приносить мені всяке і питає «я правильно поклав?», «я правильно налив?», «капусти стільки рвати?»), і так мені добре. Без чоловіка і його грошей.
І чорт з ним, що для поділу квартири (віддати чоловікові половину вартості житла) довелося продати бабусину спадщину (будиночок у селі). Свобода і спокій дорожчі!