Річ у тім, що Карина з Русланом зустрічалась доволі довго. Кохали вони щиро. І він вже через рік хотів робити їй пропозицію, та мама йому не дозволяла.
Багато разів я чула, як моя дитина плаче вночі. І не розуміла, чому Руслан мусить так підкорятися.
– Доню, а що їй в тобі не так? Ти ж розумна й гарна?
– Мамо, вона вважає, що ми надто бідні, не рівня їм, у них магазин, хата велика, поля, ну ти ж знаєш.
– Так ще заробите! Які ваші роки!
– Отож, нам від них нічого не треба. А вона цього не розуміє!
– А Руслан що своєї думки немає?
– Та він мене не покине, але маму дуже любить і не хоче її засмучувати.
Боляче мені було дивитись на свою дитину. Не витримала і подзвонила сама мамі Руслана.
– Що вам не так? Невже все грошима вимірюється?
– А ви що думали, то зараз їм романтика в голові, а далі почнуть бігати й просити. А ви що можете своїй донечці дати? От Де вони житимуть? Чи може з вами в вашому сараї?
Уявляєте, як боляче було мені таке чути. Тоді й вирішила, що не дозволю так зі своєю дитиною чинити. От я й поїхала на заробітки. Працювала на двох роботах. А вже за рік доньці квартиру купила. Потім і весілля ми зіграли. Дуже вчасно, адже донька саме завагітніла. Згодом я допомогла молодим відкрити власну справу, адже свати вирішили не допомагати їм, хоча раніше обіцяли саме Русланові віддати свій магазин.
Та діти добре справлялись, зять багато працював і врешті вони досягнули успіху. Згодом Карина знову завагітніла. Тоді вона й почала просити:
– Повертайся вже, ти дуже багато вже для нас зробила. Ми скучили і я хочу, щоб наші діти знали бабусю.
Я вирішила ще два роки попрацювати, аби на старість не бідувати. І ось нарешті приїхала. Була дуже щаслива. За роки моєї відсутності багато що змінилось. Сват почав випивати, його дружина залізла в борги, і не змогла втримати бізнес, врешті все втратила. Руслан – добра людина і трохи їй допомагав, але багато однаково не міг.
І ось минув місяць відколи я повернулась, коли сваха приїхала до мене.
– Позич 200 євро, бо вдома їсти нічого. Сьогодні картоплю зварила, навіть без масла.
– А звідки повертатимеш?
– Здам приміщення магазину в оренду. Вже є охочі.
– Знаєш, якби колись до моєї доньки добрішою була – я б тобі допомогла. А так – не хочу! Проси в когось іншого. Або збирайся і до Італії їдь, як я колись.
Я розумію, що можливо вчинила не гарно, та не можу забути ті приниження. Мені навіть шкода, що зять їй допомагає. Не чесно це. А ви як гадаєте?