Я дивилася на чоловіка, як лікар дивиться на цікаве, але безнадійне фото МРТ. Спокійно, із легким професійним інтересом.
— Антоне, розвиток бізнесу — це коли є бізнес-план, а не коли твоя сестра хоче купити айфон останньої моделі, щоби фотографувати на нього нігті, які вона пиляє на кухні, — я відпила каву. — І так, шкарпетку підбери. Іти потрібно красиво, а не втрачаючи деталі гардеробу.
Чоловік почервонів. Його улюблена тактика “виховання мовчанням” дала збій, і він перейшов до плану “Б” – істеричний результат.
– От і живи тут одна! З цією своєю… — він кивнув у бік кімнати моєї доньки. — Подивимося, як ви без чоловіка завиєте за тиждень. Повернуся, коли вибачишся. І мамі подзвони, поясниш їй, чому її син змушений ночувати у батьківській хаті!
Три тижні пройшли в дивному, лякаючому блаженстві. З’ясувалося, що без «мужика» у будинку:
Продукти не зникають із холодильника за ніч.
Кришка унітазу завжди опущена.
Рівень кортизолу (гормону стресу, який, до речі, при хронічному підвищенні руйнує білки у м’язах та підвищує цукор у крові) у мене знизився до норми.
Ми з Аліною, моєю десятирічною дочкою, вперше за два роки спокійно вечеряли, обговорюючи не проблеми свекрухи та не геніальність Антона, а будову інфузорії-туфельки.
– Мам, а дядько Антон назавжди пішов? — тихо спитала Аліна, намотуючи спагетті на вилку.
— Не знаю, люба. Але дихати полегшало, правда?
– Ага. І йогурти ніхто не краде.
Але ідилія не могла тривати вічно. Термін «покарання» минув у суботу вранці.
У двері зателефонували. Наполегливо, вимогливо, ніби за порогом стояла не людина, а вбрання військового. Я подивилася в вічко. О, повний склад. Антон (з лицем мученика), Галина Сергіївна (з обличчям прокурора) та Лера (з обличчям людини, якій усі винні).
Я відчинила.
– Ну що, нагулялася? — з порога заявила свекруха. — Антоша схуд увесь на моїх харчах, у нього ж гастрит! А ти тут, мабуть, жируєш?
— Здрастуйте, Галино Сергіївно. Гастрит у Антона від любові до гострого та смаженого, а не від туги, — я притулилася до косяка, не даючи їм пройти далі коридору. — А ви, власне, якоюсь долею? Чай пити не запрошую, у мене ліміт на токсичність цього місяця вичерпано.
Антон, не роззувавшись, спробував протиснутися до кухні:
— Марине, гарний ламатися. Я вибачив. Давай накривай на стіл, мама пиріжки привезла. З капустою. І до речі, Лері таки потрібні гроші. Ми вирішили, що ти візьмеш кредит, а платитимемо ми. Навпіл. Потім. Мабуть.
Лера, жуючи жуйку, підтакнула:
— Так, Марине, ти ж у приватній клініці сидиш, зарплата в тебе у білу, велика. Тобі шкода, чи що? Я з перших клієнтів віддам. У мене там черга буде, як у мавзолей.
Ось тут мені стало по-справжньому весело.
– Так, стоп, – я підняла руку. — Давайте розберемо цей потік свідомості щодо пунктів.
Галина Сергіївна набрала в груди повітря, щоб видати тираду про жіночу частку:
— Дружина має бути шиєю, куди голова поверне… Сім’я – це коли все спільне! А ти копійки рахуєш! У тебе чоловік золото, а ти його не цінуєш. В наш час баби в полі народжували і мужикам мили ноги!
— Галино Сергіївно, — перебила я її м’яким, але сталевим тоном. — Згідно з історичними довідками, смертність під час пологів у полі становила близько 30%, а миття ніг було зумовлене відсутністю водопроводу, а не сакральним змістом. Ми живемо у двадцять першому столітті, де рабство скасували, а іпотеку – ні. До речі, про іпотеку. Квартира моя, куплена до шлюбу. Антон тут лише прописаний тимчасово.
Свекруха поперхнулася повітрям, її обличчя пішло плямами, рота відкривався і закривався без звуку.
Вона нагадувала викинутого на берег коропа, який намагається осягнути концепцію суші.
– Ти… ти мене фактами не тисни! — верещала Лера. – Ти просто жадібна! Ми до тебе по-людськи, а ти… В Антона, між іншим, стрес! Він із-за тебе роботу майже втратив!
— Лєро, — я перевела погляд на золовку. — Робота менеджера з продажу потребує комунікативних навичок. Якщо Антон продає будматеріали так само, як ви намагаєтеся «продати» мені ідею взяти кредит на ваше ім’я, то я здивована, що його ще не звільнили. І, до речі, паразит – це біологічний термін, що означає організм, який живе за рахунок господаря. У фінансовому світі це називається «зміст», але для цього потрібно мати хоча б шарм, а не тільки нахабство.
Лера сіпнулася, зачепила ліктем вішалку, і на неї впало Антонове пальто. Вона заплуталася в рукавах і мало не впала.
Виглядала вона при цьому як п’яна моль, що заплуталася в вовняному носінні.
Антон нарешті зрозумів, що тріумфального повернення не виходить. Він вирішив увімкнути «господаря»:
— Так, годі! Я чоловік чи хтось? Я повернувся, отже, все буде як раніше. Алінко! — гукнув він у бік кімнати. – Принеси води, у батька в горлі пересохло!
З кімнати вийшла Аліна. В руках у неї була товста книга «Цікава фізика». Вона поправила окуляри і подивилася на Антона поверх оправи.
– Аліна, неси воду! — гаркнув Антон. — І взагалі чому в коридорі брудно? Мати зовсім розпустила?
Я вже відкрила рота, щоб виставити їх геть, але Аліна випередила.
— Дядьку Антоне, — сказала вона своїм тихим, спокійним голосом відмінниці. — Згідно з третім законом Ньютона, сила дії дорівнює силі протидії. Ви три тижні були відсутні, не вкладали ресурси в екосистему квартири, отже ваш статус тут обнулився. Воду можна набрати в крані. А брудом ви називаєте мої кросівки, бо я щойно прийшла з олімпіади з математики.
Антон завмер.
— Ти… як ти з батьком розмовляєш?
— Ви мені не батько, — спокійно відповіла дочка. — Ви фактор, який підвищує ентропію в нашому будинку.
– Що вона несе? — прошипіла Галина Сергіївна. – Яку ентропію? Наркоманка, чи що?
— Ентропія — це міра хаосу, бабусю, — посміхнулася Аліна. — І зараз ви підвищуєте її до критичних значень. Мамо, я завдання вирішувати, там цікавіше, ніж тут.
Аліна пішла, акуратно прикривши двері.
Повисла тиша. Та сама, не дзвінка, а щільна, як ватяна ковдра.
— Загалом так, — я відчинила вхідні двері навстіж. — Гастролі закінчено. Антоне, твої речі я зібрала ще два тижні тому. Вони стоять на сходовій клітці, у пакетах для сміття. Вибач, валіза моя. Замки я змінила позавчора.
– Ти не маєш права! — скрикнув Антон. — Це разом нажите!
— Майно, яке належало кожному з подружжя до шлюбу, є його власністю. А разом ми нажили тільки твій гастрит та мою нервову екзему. Екзему я залишаю собі, гастрит забирай.
Я виштовхала збентеженого Антона на майданчик. Галина Сергіївна та Лера вилетіли слідом за інерцією.
– Ти пошкодуєш! — репетувала свекруха, поки я зачиняла двері. — Кому ти потрібна з причепом у 35 років?
— Самотність — це не коли нікого немає поряд, Галино Сергіївно, — сказала я в щілинку. — Це коли поряд є хтось, хто змушує тебе почуватися самотньою. А в мене тепер все чудово.
Я зачинила двері і перевернула замок. Два обороти. Натискання. Найприємніший звук у світі.
З того боку ще щось бубнили, штовхали двері, але це вже нагадувало звуки телевізора у глухих сусідів — дратує, але жити не заважає.
Я пройшла на кухню. Аліна сиділа за столом і їла яблуко.
– Пішли? — спитала вона.
– Пішли.
– Назовсім?
– Думаю, так. Тепер нам доведеться купувати продукти самим, а не чекати, поки дядько Антон зволить виділити три тисячі із зарплати, — я підморгнула.
Аліна відкусила яблуко, прожувала і задумливо промовила фразу, яка остаточно розставила все по місцях:
— Знаєш, мамо, без них повітря в квартирі побільшало. Ніби відро для сміття нарешті винесли, яке три роки смерділо, а ми думали, що це ароматизатор такий.