Все почалося з того, що мені зателефонував Іванович, мій начальник. Голос у нього був незвично благальний:
— Анно, виручай. Китайці їдуть, угода висить на волосині, зустріч післязавтра о дев’ятій. Ти ж у нас єдина, хто китайською володіє, як рідною. Обіцяю премію, яку скажеш. Прилітай, а?
Спочатку я трохи опиралася. У відпустці ще цілий день, масаж, басейн, триразове харчування… Але прохання Миколи Івановича прозвучало так переконливо, що я здалася. Та й премія не завадить. Хороша сума, ми з Ігорем якраз на дачу збирали.
Спробувала додзвонитися до чоловіка — слухавку не взяв. Думала, зайнятий на роботі, не чує. А потім вирішила: а навіщо його попереджати? Зроблю сюрприз. Річниця через кілька днів — відзначити трохи раніше буде приємно. Купила квиток, зібрала речі й написала начальнику коротко: “Їду!”.
У маршрутці мені пощастило сісти поруч із водієм — чоловік років п’ятдесяти, такі зазвичай вважають себе психологами-самоучками.
— З відпустки, чи що? — спитав він, коли я зайшла.
— Із санаторію, — поправила я.
— А-а, здоров’я поправляли. А чоловік удома?
— Удома. Чекає.
— Оце добре… Якщо чекає і сумує.
— Сумує, — усміхнулася я. Причини для усмішки були: жили ми з Ігорем добре, він досі дарує мені квіти без приводу.
Водій хмикнув, поправив дзеркало заднього виду:
— Я двічі був одружений. Скажу тобі: шлюб — як картопля без нормального зберігання. Ззовні гарна, а розріжеш — гниль усередині.
— Дякую за оптимізм, — відвернулася до вікна.
— Не про тебе, — образився він. — Про життя. Вірність нині — рідкісний птах. Перелітний, блін.
Я подумала: класичний буркотун. Намучився з жінками — тепер на всіх ставить клеймо. Ми з Ігорем не такі. У нас усе чесно: любов, повага, доньку ростимо разом, скоро школу закінчує. А тут якийсь водій зі своїми життєвими істинами.
Розмову довелося перервати: маршрутка зламалася. Водій виліз, покопирсався в моторі й сказав, що мінімум дві години ми не рушимо. Я ледь не завила: романтична вечеря під загрозою. Якщо доберуся опівночі, а завтра рано вставати, романтики не буде.
Постояла, вирішила зловити попутку. На щастя, мені склали компанію ще двоє пасажирів. О 21:00 я вже в’їжджала в місто. Так, не як планувала, о 19:00, але все ж краще, ніж уночі.
Зайшла в під’їзд втомлена, як собака, але натхненна. Уявляла, як Ігор зрадіє, як дістану з сумки його улюблені еклери…
Ключ легко провернувся в замку. Я штовхнула двері, чекала аромату його парфуму — але пахло інакше. Світло було ввімкнене, що дивно: Ігор завжди вимикає. Із спальні лунала музика. Я поставила валізу, скинула туфлі й почула голоси. Із спальні.
Ігор розмовляв із жінкою. Його голос я впізнала одразу — низький, упевнений, задоволений. Жіночий голос спочатку не впізнала, але сміх усе пояснив. Це була Лера — моя подруга, колишня колега, та, якій я три роки тому ночами витирала сльози через чоловіка, який пішов до молодшої. Та сама Лера, яку я втішала, годувала, допомагала зібрати дитину до школи, оплачувала комуналку й ніколи не брала з неї грошей.
Я застигла, як кам’яна. Голоси стали чіткішими:
— Лерчику, залишайся з ночівлею! Анька тільки завтра ввечері приїде, часу повно, — сказав Ігор.
— Справді можна? — томно спитала Лера.
— Питаєш! Треба! Я приберу до її повернення, все провітрю, не хвилюйся.
— А на всяк випадок скажи, що заходила за книжкою до Михайла. Шолохова взяла. Я потім поверну. А то раптом парфуми відчує.
— Молодець. Добре, скажу. Чай попили, книжку взяли. Не можна бути зовсім негостинним.
— Не зрозуміє?
— Ні. Вона довірлива. Після санаторію розслабилася. Ну що, залишишся?
— Ну… не знаю, — тягнула Лера. — Незручно… у її ліжку…
— Ой, перестань. Перший раз чи що…
— Ночувати вперше, — засміялася Лера. — Гаразд, я в душ, а ти налий щось.
Я стояла біля стіни, дивилася на нові туфлі. Двері спальні скрипнули. Лера йшла у ванну босоніж, наспівуючи, загорнувшись у мій плед, той самий, що мама в’язала гачком. Волосся розпущене, обличчя задоволене. Трохи похитуючи стегнами, вона прямувала до ванної.
Я клацнула вимикачем. Світло згасло й одразу спалахнуло яскраво, як прожектор. Лера завмерла. Очі розширилися, плед сповз, відкриваючи доглянуте плече. Я відзначила: гарна фігура.
— Сюрприз, — сказала я спокійно, дивуючись, що голос не здригнувся. Із спальні вийшов Ігор, завмер. Картина маслом: дві фігури в коридорі — одна майже гола, інша в моєму пледі, а я поруч із валізою й коробкою еклерів.
Я порушила тишу першою:
— Ігорю, прикрийся, а то застудишся.
Він зник на хвилину в спальні й вийшов, натягуючи штани. Лера все ще стояла, кліпаючи очима. Я зробила крок уперед, вони розступилися, як море перед Мойсеєм. На кухні поставила коробку з еклерами, сіла, потім дістала три келихи й ложки:
— Ходімо пити чай. Еклери ж не пропадати. Ігорю, твої улюблені!
— Я… зараз одягнуся, — Лера пішла в спальню.
Ігор сів за стіл, обхопивши голову руками. Чайник закипів. Коли Лера повернулася, я розливала чай:
— Ну, — сказала я, підсуваючи чашки, — розповідайте. Давно разом? Хто перший почав?
Ігор засовався:
— Аню, ти все не так зрозуміла… Ми просто зустрілися, випили трохи, і якось закрутилося… випадково.
— Ага, — кивнула я. — Випадково. У моєму ліжку. Судячи з того, що про «завтра до вечора» казав, випадковість явно не випадкова. Подруго, а ти що скажеш?
— Аню, пробач, ми не хотіли…
— Що значить «не хотіли»? Стосунків не хотіли? Чи щоб я дізналася — не хотіли? А! Тепер байдуже, що ви там хотіли, факт очевидний: це сталося!
Лерка раптом схлипнула. Я дивилася на неї й із подивом відзначала, як раніше не помічала її обличчя, яке нагадувало мордочку миші — маленьке, гостре, очі бігають. Чи це проявилося тільки зараз?
— Давно ви разом? — повторила я.
Лерка мовчала.
— Давно?! — гаркнула я так голосно, що Ігор здригнувся.
— Пів року тому, — видушила вона. — Ну, може, трохи більше.
Пів року… Значить, на Новий рік, коли Лерка прийшла до нас і плакала, що їй самотньо, а ми з Ігорем сиділи обійнявшись… Вони вже тоді? Чи після цього? Всі ці дружні посиденьки на кухні, «Ігорю, полагодь кран», «Ігорю, підвези»… А я раділа, що ми такі хороші друзі.
— Леро, — сказала я тихо, — а пам’ятаєш, як після розлучення ти ночувала у мене, і я витирала тобі сльози ночами, слухала, який твій колишній негідник? Ти ще казала: «Аню, як тобі пощастило з чоловіком, він такий надійний». Пам’ятаєш?
Вона почервоніла. Ігор дивився в стіл.
— Пам’ятаю, — прошепотіла Лера.
— Пам’ятаєш?! — продовжувала я. — То поясни мені, як ти могла?!
Вона мовчала. Ігор раптом ожив:
— Аню, ну що ти на неї тиснеш? Я сам у всьому винен, я перший…
— О, заговорив! — Я перевела погляд на чоловіка. — Ну давай, герой-коханець, сповідайся. Ти тут, мабуть, найдосвідченіший: спальню провітрити, білизну змінити, дружину обдурити… Я й не підозрювала, що в тебе такі таланти!
— Не треба так, — буркнув він.
— А як треба?
Я встала й підійшла до вікна. Ніч, ліхтарі мерехтять, у дворі хтось сигналить. Життя йде своїм чередом, а моє щойно розлетілося на друзки, і уламки лежали просто на кухонному столі серед еклерів.
— Отже так, — сказала я. — Леро, збирай речі й іди. Плед у прання.
Лерка підхопилася, кинулася в спальню й за хвилину повернулася з сумкою через плече. Вона хотіла щось сказати в передпокої, але я зробила рукою жест — мовляв, іди, не ганьбися. Вона пішла, двері грюкнули.
Ігор залишився. Сидів за столом, похмурий, як хмара. Я подивилася на нього й раптом зрозуміла: мені не боляче. Зовсім. Спочатку в коридорі було, як удар під дих, а зараз — порожнеча. Згадувала наше життя, намагалася знайти хоч один момент, коли мені з ним було щасливо… не знайшла.
— Квартира моя, сподіваюся, ти не забув? — сказала я. — Тому збирай речі. Через три дні твого духу тут не буде. Ночувати тут не дозволяю, можеш заселитися до Лери, думаю, вона не проти.
— Аню, давай поговоримо, — пробелькотів він. — Ми стільки років разом, донька…
— А от доньку не чіпай. З нею я сама поговорю, коли вона повернеться з табору. І не смій їй брехати!
Він підвівся, відкрив рота, але я перебила:
— Іди. Зовсім. Зараз не треба ні слова!
Ігор пішов. Було чути, як він у спальні збирає речі, потім грюкнула вхідна двері. Я залишилася одна, сіла за стіл. Взяла еклер, відкусила. Крем — ніжний, з рікотою. Налила собі не чаю, а вина, і почала запивати еклер вином. Ще один. Ще.
І тут мене прорвало. Згадала все: як Ігор не приїхав у пологовий будинок — завал на роботі, як забув день народження моєї мами, як критикував мою кулінарію, як називав мою роботу «дурницями», хоча я тягнула більшу частину бюджету, як дивився на інших жінок просто переді мною. І все це я терпіла заради «родини», «треба», «нічого страшного».
А він ще й з моєю подругою… у моєму ліжку, у моїй квартирі! Ні, ну який негідник!
Я сміялася й плакала водночас, запиваючи сльози вином і заїдаючи еклерами. На щастя, завтра рано вставати, вдягти нові брюки, нафарбуватися й вирушити на роботу. Тому я прибрала вино й пішла в душ.
Через місяць ми розлучилися. Ігор намагався качати права, кричав про спільно нажите, але спільного майна було майже нічого. Квартира моя. Він пішов із валізою одягу й відчуттям глибокої несправедливості.
Перед розлученням він прийшов до мене (я змінила замки, але він дочекався біля під’їзду) й виголосив промову:
— Знаєш, Аню, ти невдячна. Я для тебе стільки зробив, стільки терпів твої примхи, а ти мене викинула як собаку. Жити з тобою неможливо! Я цього не заслужив! Я для тебе все! А ти не захотіла зрозуміти, не пробачила. Серця у тебе немає!
Я слухала й усміхалася. Сонце світило, десь у дворі кричали діти.
— Ігорю, — сказала я лагідно, — а що саме ти зробив для мене? Переліч, будь ласка, по пунктах.
Він відкрив рота, закрив, почервонів і пішов, не попрощавшись, кинувши:
— Та пішла ти!!
А я пішла… у магазин за новими еклерами. Для себе, коханої. Бо життя триває, і в ньому є місце не лише зраді, а й смачним тістечкам. Особливо якщо їсти їх на самоті, з келихом доброго вина й із почуттям повного задоволення: все зробила правильно