Я вже не молода жінка – цього року 63 виповнюється. На всьому білому світі у мене лише син. Заміжня я не була, а батьки давно померли.
Сина я не дуже виняньчувала, бо змушена була постійно працювати, аби забезпечити нас всім необхідним. От мій Сергій із самого дитинства більше був сам по собі, ніж зі мною. З року пішов в ясла, далі школа і група продовженого дня, потім якось закінчив 9 класів школи та вступив до училища. Закінчив і працює зараз механіком.
В особисте життя один до одного ми не ліземо. То ж, коли син привів наречену – Оксану, я це сприйняла як факт і не вказувала Сергію чи підходить вона йому, чи ні. Аби йому було добре. А я заміж так і не вийшла, живу собі сама.
Син одружився, і вони з Оксаною пішли на орендовану квартиру, бо мене лише кімната в гуртожитку, і нам було б тісно, і потихеньку почали збирати на своє житло.
З невісткою ми не близькі, одна до одної не дзвонимо. Я до них на свята приходжу завжди з подарунками. Онукам ще й стараюсь коли-не-коли гроші дати на якісь їх потреби. Оксана ж ніколи мені навіть цукерок не принесе, як в гості приходить. Вона жадібна дуже жінка, я це за 15 років добре зрозуміла. Сергій їй завжди всю зарплату віддає, а вона примудряється її витрати, ще й в знайомих напозичає. Сама ніде не працює, каже, що «дітей глядить». А діти вже старші, доньці 13, а сину – 10. Могла б вийти на роботу, якусь копійку в сім’ю приносити, і Сергію було б легше. Ціни ж зараз такі, що тих грошей не вистачає на все і зайвими не будуть. Але ж ні, їй краще вдома посидіти.
Я зараз на пенсії (невелика 3000), маю трохи збережень і завжди думала, що їх мені вистачить, це ж 15 000, як-не-як, але зараз такі ціни, що всі мої заощадження швидко розлетілись. Це ж треба було зламати ногу перед святом. В той день ішов дощ, а я вийшла в магазин по хліб, і, коли поверталась, то так не вдало впала, що зараз сиджу в гіпсі. От в лікарні всі мої гроші й лишились, а ще на Великдень онукам по 1000 дала, щоб купили, що їм потрібно.
Ніколи я в сина гроші не просила. А з тим, що сталось була змушеною подзвонити й попросити, бо й на продукти нема ні копійки.
– Синку, позич мені 2000, бо ще на ліки та й на продукти треба.
– Звісно, мамо, ти кажи, коли що. Бо я ж не знаю, що там у тебе.
На наступний день привіз мені син 4000 і продукти. Сказав, що гроші повертати не треба. Ще через два дні привіз знову 4000 тисячі.
– Ти головне одужуй, а за гроші не турбуйся. Повертати й не думай, бо не візьму.
Я вдячна сину за таку підтримку, а Богу молюсь і дякую, що мій син виріс справжньою людиною. Але моя радість тривала не довго. Прийшов мій Сергій до мене з речами.
– Оксана мене вигнала. Сказала, як носиш своїй мамусі гроші, то в неї і живи.
– Як же сину? Ти ж її ніколи не образив. Невже вона не розуміє, яка в мене ситуація зі здоров’ям? Я ж ніколи нічого у вас не просила.
– Не знаю, мамо. Вона як з ланцюга зірвалась, кричала, що дітей мені бачити не дасть, як я гроші з дому виношу.
Таким засмученим сина я ще не бачила. Сергій їх спільну квартиру Оксані з дітьми лишив, а ми з ним тіснимось в кімнаті гуртожитку. Аліменти виплачує і так завжди дасть, що потрібно купить (одяг, ліки, продукти, гуртки оплачує). На Великдень подарував дітям поїздку в Карпати.
Оксані все мало, ніяк не заспокоїться. В неї ще вистачає нахабства приходити до нас і сваритись. На роботу вона так і не вийшла, і не збирається. Сергій тягне на собі її з дітьми, ще й мене, бо я після перелому ноги ще не відійшла. Мені шкода свого сина, що він залишився сам, без дружини і дітей. Не знаю чим йому допомогти. Хіба він на це заслуговує?