На шлюбний рушник я стала шість років тому. Свого Микиту щиро покохала. Спочатку ми жили вдвох на квартирі у столиці та все в нас було чудово. Та згодом я народила і почалась війна, тому ми вирішили поїхати до батьків чоловіка на Хмельниччину. Свекри жили в селі. Від обласного центру всього десять кілометрів.
Спочатку все було добре. Та потім свекри вирішили, що мають повне право мною командувати. Ще гірше стало, коли Микиту мобілізували. Я залишилась зі свекрами сама. І тут таке почалось. Кожен мій ранок починався зі сварки:
– Скільки спати можна? Така лінива мені невістка дісталася, жахи! Не дивно, що Микита вирішив на війну піти, аби лиш тебе не бачити!
Вона кричала на мене, звинувачувала, ображала. Якось я не витримала і сказала, що не збираюсь це довго терпіти.
– Що ти собі дозволяєш! Забула, що в мене вдома живеш?
– Та я залюбки поїду, лиш що тоді ви скажете синові?
– От нахаба, вона мені ще й погрожує!
Наступного дня я вирішила поприбирати в підвалі. І коли там була – хтось підійшов і зачинив двері.
– Посидь, подумай про свою поведінку! – почула я голос свекрухи.
– Відчиніть! Ви що?
– Будеш знати, як мені огризатися!
Вона залишила мене в підвалі до ранку. Я геть змерзла і зовсім не спала. Щойно вона відчинила, я пішла до дитини і почала збиратись.
– Куди це ти?
– А куди завгодно. Ви ні мене, ні онука свого більше не побачите!
Я поїхала геть. Минуло кілька годин і мені дзвонив Микита.
– Ти розумієш, що це мої батьки, ми не можемо з ними зовсім не спілкуватися.
– Я можу, а ти вже обирай, хто тобі дорожче.
Чоловік дуже засмутився. Але що б не було, я нізащо не буду спілкуватися зі свекрами. Вони для мене померли. А ви як би поводилися після такого?