Стою на автобусній зупинці, дивлюся на сіре небо, мрячить дощ. Вівторок, шоста вечора. Телефон повністю розряджений, парасольки немає, і я стою, промокаючи. У цей момент повз проїжджає чорний BMW X5, сповільнюється і зупиняється. Опускається скло, а за кермом — Олексій.
Мій колишній чоловік. Ми розлучилися півтора року тому. Востаннє бачилися лише в суді.
Він уважно дивиться на мене:
— Марино? Чому під дощем стоїш?
Я змахую краплі з обличчя:
— Автобус чекаю.
— Сідай, підвезу.
Мить вагань, потім я відчиняю двері й сідаю в машину. Усередині тепло, відчувається аромат нової шкіри й дорогого парфуму. Олексій вмикає пічку й питає:
— Куди їдемо?
Я називаю адресу, він киває і рушає з місця. Спочатку їдемо мовчки кілька хвилин, потім він обережно цікавиться:
— Як життя?
Я дивлюся у вікно:
— Нормально.
— Це видно. Стоїш під дощем — просто ідеальна картинка, — констатує він без іронії.
Ми проїжджаємо повз торговий центр. На парковці впізнаю стару Мазду Романа, ту саму, яку він називав «тимчасовою». Минуло півтора року — а вона все та ж.
Олексій під’їжджає до мого дому:
— Приїхали.
Я відчиняю двері й, обернувшись, питаю:
— Олексію, у тебе тепер свій бізнес?
Він усміхається:
— Так. Автосервіс відкрив рік тому, справи йдуть непогано. Наступного місяця відкриваю другу точку.
Я киваю і виходжу. Він їде, а я залишаюся стояти під дощем, думаючи: «Це той самий “невдаха”, від якого я пішла».
Півтора року тому я вирішила піти заради іншого життя. Ми прожили разом дев’ять років. Він працював механіком у звичайному автосервісі, зарплата — вісімдесят тисяч, я — адміністраторка фітнес-клубу, шістнадцять тисяч. Жили в орендованій двокімнатній, збирали на перший внесок по іпотеці.
У червні в клуб записався Роман. Сорок чотири роки, бізнесмен, власник трьох ресторанів. Приходив на тренування тричі на тиждень. Через місяць запросив на каву. Я відмовила — була заміжня. Він сказав:
— Я бачу, ти нещаслива. Ти заслуговуєш на більше.
Через два тижні я погодилася на зустріч. Він розповідав про своє життя, бізнес, подорожі й плани:
— Марино, ти витрачаєш свою молодість на чоловіка, який нічого не досяг. Йому тридцять шість, а він усе ще механік. Коли ви купите квартиру — у сорок? Я можу дати тобі все зараз: квартиру, машину, подорожі. Навіщо чекати?
Через місяць я повідомила Олексію про рішення піти:
— До кого?
— До Романа. Він…
— Багатий, зрозуміло. Гаразд, удачі.
Він зібрав мої речі, викликав таксі, і я поїхала, не озираючись.
Перший рік із Романом здавався виграшем. Він зняв для мене квартиру в центрі, однокімнатну з ремонтом і меблями. Приходив три-чотири рази на тиждень, залишався ночувати, дарував подарунки, водив у ресторани. Я почувалася королевою.
Через пів року він запропонував переїхати до нього в трійку. Перші три місяці все було чудово, потім почалися проблеми. Один ресторан закрився через перевірки й штрафи, другий працював у збиток. Роман став дратівливим, затримувався на роботі до пізньої ночі, подарунки припинилися.
Я спитала:
— Ромо, що відбувається?
Він втомлено відповів:
— Справи йдуть погано. Другий ресторан доведеться закрити, тримається тільки третій.
— А гроші?
— Які гроші? Все в боргах. Я брав кредити, щоб розширюватися, тепер віддавати нічим.
Через два місяці другий ресторан закрився. Він продав Mercedes, на якому їздив, коли ми познайомилися, і купив стару Mazda, сказавши:
— Тимчасово. Поки справи не налагодяться.
Три місяці тому Роман втратив свій останній ресторан. Він прийшов додому глибокої ночі, близько другої, п’яний, опустився на диван і схопився за голову:
— Все. Закриваю третій.
Я сіла поруч, намагаючись зрозуміти, що відбувається:
— Чому?
— Борги… — ледве вимовив він. Банк вимагає повернути кредит. Я продам ресторан, віддам борг — і залишиться нуль.
— А квартира? — не втрималася я.
Він подивився на мене втомленими очима:
— Квартира в заставі, її теж заберуть.
Я оніміла:
— Значить, залишимося без житла?
— Я залишуся. Ти можеш з’їжджати, — сухо відповів він.
Я не повірила:
— Ромо, ти серйозно?
Він підвівся з дивана, з втомою в голосі:
— Марино, у мене немає можливості тебе утримувати. Квартира піде, я житиму в мами. Тобі треба шукати інше місце або їхати зі мною.
Я переїхала до подруги, влаштувалася знову адміністраторкою, в інший клуб. Роман іноді дзвонив, просив у борг. Я давала йому три-чотири тисячі. Востаннє бачила його місяць тому: під’їхав на тій же Mazda і попросив п’ять тисяч на бензин і їжу.
Вчора я дізналася, як живе Олексій. Після того як він підвіз мене, я відкрила соцмережі й зайшла на його сторінку. Там — фотографії: він на фоні автосервісу, він із колективом із десяти співробітників, на новому BMW, на морі в Греції — геолокація.
Його статус: «Друга точка відкривається в лютому. Дякую всім, хто вірив».
Я гортала стрічку, не в змозі зупинитися. Друзі вітали, писали коментарі: «Молодець, Льоша!», «Завжди знав, що проб’єшся!», «Пишаюся тобою, брате!».
Я обрала готове, але втратила майбутнє. Я зупинилася на Романові, бо він уже мав усе: квартиру, машину, гроші, статус. Олексій же був у процесі будівництва — треба було чекати, вкладатися, вірити. А я не хотіла чекати.
Роман здавався стабільним: три ресторани, десять років у бізнесі. Насправді все трималося на кредитах і гарній обгортці. Коли ринок похитнувся, він розвалився за три місяці.
Олексій же будував усе з нуля, повільно, без показухи. Рік тому відкрив перший сервіс, вклав усі заощадження, працював сам — і механіком, і менеджером, спав по чотири години. Зараз у нього два сервіси, десять співробітників і BMW.
Якби я залишилася з ним тоді — це був би наш бізнес. Наша машина. Наша квартира, яку він, судячи з фото, купив минулого року.
Але я обрала того, хто вже мав, і втратила того, хто будував.
Питання, які тепер не дають спокою: винна жінка, якщо вона пішла від «невдахи» до багатого, а потім усе перевернулося? Чи повинен чоловік пробачити колишню дружину, якщо вона повернеться, коли в нього все налагодиться? Чи правильно обирати партнера за грошима, чи це завжди лотерея? Чи можна звинувачувати себе за те, що не розгледіла потенціал у людині, яка тоді лише починала будувати своє життя?