У свої 32 роки я вже багато чого заробив: мав власну квартиру, машину й в заначці трохи грошей. Мене за сучасними мірками можна було вважати успішним. Але статусів я ніколи не визнавав.
Вирішив, що час думати про сім’ю. Пів року тому зустрів чудову дівчину – Маргариту. Вона була надзвичайною. Проста, відкрита. Працювала у бібліотеці, дуже любить читати. Мені одразу було з нею легко. У нас співпадали інтереси, здавалось, що вона знала мене все життя. Нарешті я знайшов дівчину, яку цікавив я сам, а не мої статки.
Потім я запропонував їй одружитись і переїхати до мене. Жила вона до того на орендованій квартирі.
– Тепер ти тут господиня, – сказав я, коли Маргарита остаточно до мене переїхала.
Ми насолоджувались медовим місяцем, усе було чудово. Я наполіг, аби дружина звільнилась зі своєї роботи, адже вона втомлюється там, сказав, що варто шукати щось інакше. Вона погодилась.
Насправді ж я хотів подарувати їй її власну книгарню. Все розпланував, почав підготовку. Але через справи на роботі відкриття трохи затягувалось.
– Нічого, – думав я. – Головне встигнути до Великодня.
Маргариту я зайняв підготовкою до цього свята. Вона ходила на різні майстер-класи по розпису писанок, випічки пасок. Не міг нарадуватись її хазяйновитості.
Але одного дня мені зателефонувала Олена – моя давня подруга.
– Твоя Маргарита насправді не та, за кого вона себе видає.
– Про що це ти? – не повірив я.
– Я не казала тобі раніше, бо хотіла переконатись точно, збирала докази. У мене є запис її розмови, де вона каже подругам, що скоро відбере у тебе квартиру.
Я не хотів у це вірити. Усе заперечував, казав, що вона не могла б так вчинити. Олена запропонувала розіграти спектакль, показати Маргариті фальшиві документи, де було б вказано, що тепер вона власниця моєї квартири та машини. Неохоче я погодився.
– Маргарито, – почав я. – Скоро Великдень. Я розумію, як багато для тебе значить це свято, тому я вирішив у честь цього переписати на тебе квартиру й машину.
– Олеже, – здивувалась вона. – Це правда?
– Так, кохана. Ось документи.
Вона взяла папери, заховала їх у теку, обійняла мене і сказала:
– Дякую тобі.
У цей момент я точно зрозумів, що Олена помилилась. Бо інакше б дружина одразу розкрила всі карти. Документи ж у неї на руках.
Але наступного ранку я прокинувся від шуму у квартирі. Дружина збирала мої речі.
– Що ти робиш, люба?
– Допомагаю зібрати тобі речі. Тепер це моя квартира, тобі тут робити нічого.
– Що? – здивувався я. Таки подруга мала рацію.
– Документи я вже занесла нотаріусу, це питання часу. На розлучення я вже подала.
– Ах ти ж гадина.
– Нічого особистого, Олеже.
Раптом її телефон завібрував.
– А ось і нотаріус, – задоволено сказала вона. – Алло.
Мовчання.
– Як? – подивилась вона на мене. Я зрозумів, що нотаріус вже з’ясував, що документи підроблені.
– Я не дурень, Маргарито. Можеш збирати свої речі. Вибач, допомагати не буду.
Боляче було від такої зради. Але завдяки Олені я втратив лиш брехливу людину, а не щось більше. Святкуватиму Великдень з нею, у це свято варто бути з рідними.