Павле, ти ж не став прибиральником? — вистрілила Роза Йосипівна просто посеред ресторану. Сміх ковзнув по столах, як тоді в школі, коли його мама мила коридори і носила відра. Вчителька біології сиділа з гордо піднятим підборіддям і розглядала всіх, ніби на перевірці. Павло мовчки стиснув келих і підняв на неї очі. Вона чекала, що він знітиться і ковтне образу, як колись на її уроках. І знову при всіх — так, щоб запекло, щоб принизити, щоб нагадати про «місце». — Я займаюся будівництвом, — сказав він рівно. Роза Йосипівна одразу усміхнулась тим самим колючим ротом. — Будівельник, значить… Ну хоч якась професія, — прошипіла вона, не ховаючи презирства.

Разом зі мною навчався один хлопець, на ім’я Павло. Він був середнячком і обожнював математику. На олімпіадах з цього предмету він часто отримував призові місця.

Його мама працювала прибиральницею у нашій школі. Спочатку це викликало насмішки в однокласників, але згодом усі до цього звикли. Син завжди допомагав матері мити підлогу, чистити стіни чи носити воду.

Особливо ненавиділа його вчителька біології. Роза Йосипівна зневажливо ставилася до більшості учнів, а улюбленцями були лише діти багатих батьків. Учні також не любили її, тому за спиною кликали вчительку Розя-Йося або просто Йоська.

Вона ніколи не втрачала нагоди висміяти Павла. Жінка завжди твердила, що з нього не виросте нічого путнього і він не зможе в житті чогось досягти. Усі в класі стали свідками того, як Роза Йосипівна сказала: “Прибиральниця не може розраховувати на посаду директора. А дитина директора не впаде до рівня прибиральника”. Хлопець ніколи не реагував на провокації вчительки і намагався пропускати її слова повз вуха.

Цього року ми святкували 20-ту річницю з нагоди закінчення школи. Усі однокласники і деякі вчителі зібралися в ресторані. Прийшла й біологиня. За цей час на її обличчі з’явилося багато зморшок, але характер жінки не змінився. Роза Йосипівна одразу почала розпитувати, хто чим займається в житті і хто чого зміг досягти.

– А у тебе що, Павлику? Надіюся, ти не став прибиральником, – саркастично запитала Йоська.

– Та ні. Я займаюся будівництвом будинків, – урівноважено й рівно відказав хлопець.

– Виходить, ти будівельник? Нормальна професія, – продовжувала вчителька.

– Я не будівельник, а генеральний директор власної будівельної компанії, – уточнив Павло.

У Рози Йосипівни буквально відібрало дар мови. Ще більше колишній учень зміг вразити вчительку тоді, коли запропонував підвезти її додому. На неї чекав розкішний мерседес люкс-класу з особистим водієм. Йоська кипіла від злості.

Не варто оцінювати людей через їхнє матеріальне й соціальне становище, адже ніколи не знаєш як обернеться життя.

А що ви думаєте про позицію вчительки? Чи судите ви оточуючих, опираючись на їхнє матеріальне становище?