Пам’ятаю, прийшла до мене Люба минулої осені, в самий листопад. Дощ тоді зарядив нудний, дрібний, все село сірою пеленою затягнув. Стукає вона, входить, а на ній обличчя немає. Сама сіра, як та осінь, хустка пухова збилася, руки тремтять, а пальці – всі в тріщинах. Робочі руки, селянські.
– Семенівна, – каже, і голос зривається, ніби струна лопнула, – дай чогось. Серце зараз вискочить.
Я її посадила, крапель накрапала. Сиджу, руку її в своїй тримаю – крижана рука, як у покійниці, прости Господи.
– Що сталося, – питаю, – Любашо? Знову Сашко?
Мовчить. Тільки сльози по зморшках котяться, в куточках губ збираються. Гіркі сльози, материнські.
Жила Люба важко. Чоловіка поховала давно, одна сина тягнула. Сашко у неї пізній, єдиний. Вона ж на нього не дихала. Сама недоїдала, а йому – найкращий шматок. У місто його вчитися відправила, всі жили з себе витягнула, щоб одягнений-взутий був не гірше за інших.
А повернувся Сашко через п’ять років. Не доучився. «Не моє це, матір, – каже, – там душно, там люди злі». Ну, мати є мати – прийняла, навіть зраділа. Думала, помічник буде. А він приїхав не один, а з молодою дружиною, Тетяною.
І ось живуть вони в Любиному будинку третій рік. Сашко все «себе шукає». То сторожем влаштується – виженуть за пи.цтво, то на пилораму – важко йому, спину ломить.
А Таня… ох, дівка, прости Господи. Нігті довгі, розписні, вийде на кухню до обіду, ніс морщить: «Фу, Любов Петрівна, знову ви капусту тушкуєте, сморід на весь будинок».
А Люба і рада старатися. Встане о четвертій ранку, корову подоїть, піч розпалить, млинців напече. А «дітки» сплять. Ходить вона по підлозі навшпиньки, дихати боїться, щоб сон їх дорогоцінний не злякати.
Того ранку, коли вона до мене прийшла, сталося у них страшне. Не пожежа, не повінь, а страшніше – байдужість.
Вирішив Сашко машину купити. «Без коліс, – каже, – я тут, у цій дірі, зовсім загнуся. А так хоч таксуватиму, в райцентр їздитиму».
Грошей у них, зрозуміло, кіт наплакав.
Пристав він до матері: «Продай Зірку».
Зірка – це її корова. Годувальниця. Розумна була тварина, ласкава, за Любою як собачка ходила. Люба її обожнювала, з нею розмовляла, їй свої прикрощі шепотіла, коли зовсім погано ставало.
– Як же я її продам, синку? – плакала Люба. – А молочко? А сметанка?
– Ой, мамо, – пирхнула Таня, закочуючи очі, – вічно ви зі своїми коровами. У магазині молоко купити можна, пастеризоване, без ваших мікробів. А Сашку розвиток потрібен.
Продала Люба Зірку. Як її забирали – це ж бачити треба було. Корова впирається, мукає жалібно, голову до Люби тягне, а Люба на паркані висить, виє вголос, ніби дитину ховає. Серце у неї тоді вперше і стиснуло по-серйозному.
Купив Сашко машину. Стару іномарку, биту-перебиту. Тиждень покатався, перед друзями похизувався, та й машина стала мерт.им вантажем біля воріт. Двигун стукнув.
Прийшла Люба додому з городу, спина не розгинається, картоплю копала одна – Тані на сонці не можна, шкіра ніжна. Заходить в хату, а там дим коромислом. Сашко сидить за столом, похмуріший за хмару, пінне п’є, Таня поруч пиляє його.
– Синку, – каже Люба тихо, – допоміг би картоплю в погріб спустити.
А він глянув на неї, очі каламутні, злі:
– Відчепися, матір! Бачиш, у людини горе? Машина зламалася! Це ти винна. Грошей пошкодувала, мало дала, ось я і взяв барахло. Будь ти розумнішою, кредит би на себе оформила, їздив би я зараз на новій.
Ось тут у Люби всередині щось і обірвалося. Вона сповзла по косяку на підлогу. У грудях – як розпечений кілок. Хрипить: «Сашко… швидку…».
А Таня навіть не встала. Каже:
– Ой, Сашко, ну починається. Знову цей театр. Зараз корвалолу вип’є і пройде. Зроби телевізор голосніше, а то її стогони слухати неможливо.
Ось після цього вона до мене і приповзла. Якось, по стіночці.
Я її напоїла, уколів наставила. Вона лежить на кушетці, маленька така, зсохла, як осіннє листя. Дивиться в стелю сухими очима і мовчить. І мовчання це страшніше за крик.
– Не піду я додому, Семенівна, – раптом каже пошепки. – Не можу. Душно мені там. См.ртю там пахне. Моєю см.ртю.
А куди йти? Родичів немає.
І тут – ось як доля повертає – заходить до мене дід Матвій. Наш пасічник. Міцний ще чоловік, хоч і восьмий десяток розміняв. Борода сива, очі з хитринкою, а сам медом пахне і воском. Дружина у нього років п’ять як пішла з життя, жив він один біля самого лісу.
Побачив він Любу:
– Привіт, Петрівна, – каже. – А я ось… палець, бачиш, нариває. Скалку загнав.
Подивився на неї уважніше, примружився. Він чоловік мудрий, зайвих питань задавати не став.
– Слухай, Люба, – каже він раптом, – а ти чого така похмура? Справа у мене до тебе є. Медогонка цього року знатна, а руки мої… ех, не ті стали. Суглоби крутить. Не допоможеш старому? Мені б рамки перебрати, та на кухні підсобити. А то одному тужно, хоч вовком вий.
Люба подивилася на нього, потім на мене. Я киваю: йди, мовляв. Все краще, ніж в те пекло повертатися.
– Надового?
– А хоч і назавжди, – серйозно відповів Матвій. – Місця багато. Будинок великий, теплий.
Вона пішла до Матвія.
Перший тиждень Сашко з Тетяною навіть не чесалися. Думали, мати до подруги пішла або в місто поїхала. Раділи свободі. Гулянки влаштовували, музика гриміла на все село.
А потім прийшло протверезіння. Їсти-то хочеться. У будинку бруд – підлоги не миті, посуд горою в раковині кисне, мухи роєм витають. Таня яєчню посмажити не може, щоб не спалити. Білизна не випрана. Гроші, що залишалися, скінчилися.
Люба тим часом у Матвія оживати почала.
Ви б бачили, як змінюється людина, коли її цінують. Матвій-то з нею ввічливий.
«Любушка, ти не перевтомлюйся», «Любушка, давай чаю вип’ємо».
Вона йому на пасіці допомагає, в білому одязі ходить, сітку на обличчя одягне – і в вулик. Бджоли її не чіпають. Відчувають, мабуть, що душа у неї добра, спокійна стала.
Запах там у них… Голову крутить! Медом, прополісом, димком від димаря, та пізніми яблуками. Вечорами сядуть на веранді Матвій їй про життя розповідає, про ліс, про звичку звірів. А вона слухає і посміхається. Вперше за багато років просто так посміхається.
Якось зустріла я її в магазині. Очі ясні, плечі розправила. Хустка нова, з візерунками.
– Знаєш, Семенівна, – каже, і голос дзвенить, як струмочок, – я ніби заново народилася. Адже я думала, що життя скінчилося, що я стара, нікому не потрібна. А виявляється, я ще й жінка. Матвій мені вчора шаль подарував. Просто так. Каже: «До твоїх синіх очей пасує».
Минув місяць. Притиснуло Сашка. Картопля в підвалі гниє – перебрати нікому. Соління скінчилися. Таня скандалить, вимагає грошей, а де їх взяти? Працювати Сашко не звик, а мати пенсію не приносить.
Дізналися вони, де мати мешкає. Примчав Сашко до будинку Матвія. Злий, неголений, перегаром за версту тхне. Почав у ворота стукати ногою.
– Мати! Виходь! – кричить. – Ти що надумала? Ганьбиш нас на все село! На старості років з мужиком сплуталася! Додому йди! Таня захворіла, доглядати треба!
Ми з Матвієм якраз у дворі були, я йому мазь принесла для суглобів.
Матвій хотів вийти, взяти вила, та прогнати паршивця. Але Люба його за рукав притримала.
– Не треба, Матвію, – каже тихо, але твердо. – Це моє. Сама.
Вийшла вона за хвіртку. Стала перед сином. Маленька, сухорлява, але погляд – сталевий. Дивиться на нього, як на чужого.
– Чого тобі, Сашко? – питає. Не «синку», а «Сашко».
– Ти це… припини дурити! – він знизив тон, навіть злякався. – Додому пішли. Там їсти нічого. І це… грошей дай. На ремонт машини треба.
Стоїть Люба, дивиться на нього. І я бачу, як в ній жалість бореться з правдою. Жалість звична, тягуча, та, що роками її в рабстві тримала. А правда – вона гірка, як полин.
– У тебе більше немає матері-слугині, Сашко, – сказала вона. Голос рівний, спокійний. – Скінчилася. Я вичавила себе до краплі заради вас. Тепер я для себе пожити хочу.
– Та як ти… Та ти зобов’язана! – розлютився Сашко. – Це мій дім!
– Дім твій, – кивнула Люба. – Живи. Будуй. Працюй. Картоплю перебери. Дружину свою борщ варити навчи. А до мене сюди дорогу забудь. Пенсію я тепер відкладаю, нам з Матвієм вистачає.
Повернулася і пішла до будинку. Спина пряма, голова гордо піднята.
– Мамо! – крикнув він їй у спину. Вперше з дитинства так крикнув – перелякано, жалібно, як маленький, якого в лісі кинули.
Вона на секунду завмерла. Плечі здригнулися. Я думала – повернеться. Кинеться, обійме, останнє віддасть.
Ні.
Важко зітхнула, перехрестила повітря перед собою і зайшла в хвіртку. Засув задзвенів. І цей звук був, як постріл. Крапка.
Минула зима.
Важка вона була для Сашка. Таня від нього втекла ще до Нового року. Поїхала в місто до батьків, сказала: «Не наймалася я в бруді копатися».
Залишився Сашко один у порожньому холодному будинку.
Півроку вживав по-чорному. А потім… голод не тітка. Продав він ту іномарку на запчастини за копійки. Влаштувався на ферму. Робота важка, брудна, зате годують і гроші живі.
Бачу я його іноді. Схуд, змарнів, подорослішав років на десять. Погляд інший став – не нахабний, а трохи пригнічений, задумливий. Почав вітатися з сусідами.
А у Матвія з Любою – благодать.
Пам’ятаю, заходила я до них провідати.
Літо в розпалі. Пасіка гуде рівно, заспокійливо. Повітря тремтить від спеки і запаху конюшини.
Будинок у Матвія перетворився. На вікнах – білі мереживні фіранки, які зв’язала Люба. На ганку палають квіти в горщиках. Чистота, килимки, піч побілена.
Сидять вони на веранді. На столі – вазочка з бурштиновим медом – свіжий, тільки відкачали. Млинці стопкою, рум’яні, маслом змащені.
Матвій щось стругає ножиком, дерев’яну ложку лагодить. А Люба шкарпетки в’яже.
– Заходь, Семенівна! – кричить Матвій. – Чай пити будемо!
Сіли ми. Люба мені меду в блюдце налила.
– Їж, – каже, – це липовий. Найкорисніший.
І таке від них тепло виходить, такий спокій, що йти не хочеться. Сиділа б ось так вічність, слухала бджіл, дивилася, як сонце за ліс сідає, золотячи верхівки сосен.
– А Сашко, – кажу обережно, – заходив?
Люба посміхнулася світло, вже без болю.
– Приходив, – каже. – Минулого тижня. Тверезий. Мішок картоплі
приніс. Своєї, каже, посадив навесні. «Візьми, – каже, – матір. Тобі це потрібніше». Постояв біля воріт, в будинок не зайшов. Соромно йому.
– А ти?
– А я взяла. І банку меду йому винесла. І шкарпетки ось в’яжу… до зими йому. Нехай живе, Семенівна. Нехай сам живе. Я за нього його життя не проживу.
Подивився на неї Матвій, долоню свою величезну, шорстку на її руку поклав. І стільки в цьому жесті було ніжності, що у мене ком у горлі став.
Поверталася я додому полем.
Сонце вже сіло, туман над річкою поповз молочний, густий. Пахне парним молоком, нічною фіалкою і землею, що остигає.
Йду і думаю: Господи, як же добре жити! Як добре, коли людина знаходить в собі сили скинути ярмо і випрямитися.
Знаєте, що я вам скажу наостанок? Не бійтеся змінювати життя, навіть якщо вам здається, що вже пізно. Пізнього щастя не буває, мої любі. Буває щастя вчасно. Те саме, яке ми самі собі дозволяємо.