Я ніколи не думала, що напишу таке. Ми з чоловіком все життя працювали, щоб дати нашому єдиному синові найкраще. Андрій завжди був золотою дитиною: вчився на відмінно, не курив, не пив, завжди допомагав по господарству. Сусіди дивились і казали:
– От вам пощастило, такий син – мрія!
А ми тільки гордо посміхалися.
Та все змінилося, коли в його житті з’явилась Марина. Дівчина – гарна, не сперечаюсь, але з першої зустрічі щось мені в ній не сподобалося. Занадто впевнена, занадто голосна, і дивилася так, ніби світ їй винен.
Пам’ятаю, як уперше привів її додому. Ми накрили стіл, я приготувала улюблені котлети Андрія, а вона сидить, тикне виделкою і каже:
– Я таке не їм. У нас вдома готують по-іншому.
Ми з чоловіком переглянулися. А син тільки розгублено посміхнувся.
Через місяць син заявляє:
– Мамо, тату, ми одружуємося.
– Як це так? Ти ж тільки познайомився!
– Марина вагітна.
Ми мовчки сіли. Сказати, що це був удар – нічого не сказати. Але що робити? Дитина є дитина. Допомогли, як могли – купили молодим квартиру. Думали, облаштуються, зроблять ремонт, стануть на ноги.
Минуло пів року – в квартирі навіть шпалери не переклеєні. Ми питаємо:
– Андрію, де гроші, що ми давали?
А він лише знизує плечима:
– Та то Марина розпорядилася. Я не лізу.
Марина ж одразу з претензією:
– Ви нам замало допомагаєте! У нас дитина, могли б хоч раз продуктовий пакет принести!
Ми мовчали. Знову давали гроші. Знову вірили, що вони схаменуться.
Але все гірше. Комунальні не платяться, борги ростуть, ремонт – нуль. Вони не працюють. А коли ми натякнули, що треба б самим почати щось робити, почалося таке, що й ворогу не побажаєш.
Марина кричала в трубку:
– Ви просто заздрите, що у нас щастя, а не ваше нудне життя!
А син стояв поруч і мовчав. Я чула, як вона командує, а він тільки повторює:
– Мамо, не втручайся. Це наше життя.
І от кілька тижнів тому ми з чоловіком вирішили – досить. Сказали, що більше ні копійки не дамо. Через день – дзвінок. Голос сина:
– То ви що, нас тепер кинули?! Як можете?!
А ззаду чути Марину:
– От бачиш! Казала я, їм тільки себе шкода!
Після тієї розмови я плакала цілу ніч. Не за грошима – за сином. Бо його більше немає. Є чужий чоловік, який колись був моєю гордістю, а тепер… лише тінь під впливом жінки, що вміє жити тільки за чужий рахунок.
Яку б дали пораду у нашій ситуації?