— Оце так подарунок? — Дмитро підняв футболку з таким виглядом, наче то була не нова річ, а якась стара засмальцьована ганчірка.
Марина на мить заціпеніла. Вона дивилася на чоловіка і не вірила власним вухам.
— Футболка як футболка, Дмитре. Якісна, бавовняна, приємна до тіла…
— Та нехай вона хоч золотими нитками шита! — чоловік скривився, жбурнув її назад у пакет і зневажливо пирхнув. — Отак воно й починається: спочатку дешевий трикотаж, а далі що — шкарпетки та піна для гоління на свята?
Марина мовчала, тільки губи гнівно стислися в тонку лінію. Вона намагалася заспокоїти серце, що калатало в грудях, і повільно видихнула.
— Дмитре, ти ж знаєш, що моя мама — пенсіонерка. Вона цього місяця майже всю пенсію на ліки віддала, їй взагалі було важко щось викроїти. Але вона все одно хотіла тебе привітати, бо поважає тебе як зятя…
— Угу, за пʼятсот гривень повага, — кисло кинув Дмитро. — Ну, тоді й ми їй на день народження щось за пʼятсот гривень візьмемо. Не перепрацюємося.
Марина розгублено кліпнула очима. Вона спочатку подумала, що він жартує. Гірко так, але жартує.
— Ти це серйозно зараз кажеш?
— Цілком.
Усередині в Марини здійнялася хвиля такого гніву, що аж у скронях застукало.
— Дмитре, ти хоч розумієш, що ти зараз верзеш?!
— Прекрасно розумію! Якщо вона вважає, що на мій день народження можна дарувати всіляку дурню, то чому я маю ламати голову над подарунком для неї?
— Ти взагалі при собі?! — голос Марини затремтів. — Це не дурня, а те, що людина могла собі дозволити! Ти справді вважаєш, що вона мала в борги влізти, аби тільки тобі, великому панові, догодити?
— Ой, не починай оце своє! — чоловік закотив очі й махнув рукою. — У неї цілий рік був, щоб приготуватися.
Марина вчепилася пальцями в рукави свого домашнього халата, нервово тереблячи м’яку тканину.
— Знаєш, Дмитре… Моя мама ніколи в нас нічого не просила. Ніколи не лізла в наші справи, не давала порад, коли її не питали. Завдяки їй ми, якщо ти раптом забув, живемо в цій квартирі! А твоя мати, між іншим, регулярно просить у тебе гроші. І не на ліки, а просто так — то на ремонт сестрі, то на новий телевізор.
Дмитро різко підняв голову, очі його недобре зблиснули.
— До чого тут моя мама?!
— До того! — Марина не витримала й стукнула долонею по столу. — Вона з твоєю сестрою тягнуть із тебе гроші роками, і ти жодного разу не обурився! Але футболка на день народження від моєї матері — це для тебе приниження? Та краще б вона справді нічого тобі не дарувала!
— Сестрі справді потрібна допомога!
— А моїй матері, виходить, не потрібна?
У кухні повисла важка, наелектризована тиша. Марина відчула, як у ній щось остаточно ламається. Знаєте, як тонка крижинка на річці — трісь, і вже не склеїти.
Вона зрозуміла: Дмитро ніколи не визнає, що він не правий. І ця сварка — вона ж зовсім не про футболку. Вона про те, що любові та поваги в цій хаті більше не лишилося.
Марина втомлено закрила обличчя рукою. Голова гуділа, а гнів змінився якоюсь тупою байдужістю.
— Ти хоч розумієш, як ти поводишся? — її голос тепер звучав тихо, але від того ще жорсткіше.
Дмитро продовжував злитися, хоча вже не так галасливо.
— Слухай, давай забудемо про ту футболку, — відмахнувся він, ніби роблячи їй ласку.
— Ні, не забудемо! Бо проблема не в шматку тканини, а в тому, що ти ні в копійку не ставиш мою маму і те, що вона для нас зробила.
Марина випередила його наступне слово, намагаючись зібрати думки до купи.
— Ми живемо в цій великій трикімнатній квартирі. Без кредитів, без вічних виплат банку, без страху, що нас виселять за борги. Ти хоч раз замислювався — чому?
Дмитро невдоволено стиснув губи.
— Бо твоя мама продала бабусину спадщину, — неохоче відповів він.
— Ні. Бо вона могла залишити ті квартири собі. Могла здавати їх і жити на повну силу, подорожувати, купувати собі все, що заманеться. Але вона вирішила закрити моє житлове питання раз і назавжди. Щоб у її доньки був свій дах над головою.
Дмитро скривився, наче від зубного болю.
— Ну то й що? Вона ж не мені особисто її подарувала.
— Ой, тільки не треба оцього! Ми тут живемо разом, ти в цю квартиру жодної копійки не вклав — ні в купівлю, ні в облаштування. Якби не вона, ми б зараз тягнули щомісячні платежі, відмовляли б собі в усьому, збирали б на кожну каструлю… А ти тепер кривишся через футболку?
Дмитро роздратовано відвернувся.
— От вічно ти починаєш ці свої підрахунки…
— А чому ні? — Марина знизала плечима. — Твоя мама тягне з тебе гроші з першого дня нашого весілля, але ти їй і слова поперек не скажеш.
— Це інше! — скипів Дмитро.
— Звісно, інше! Коли моя мама нічого не просить і скромно живе на свою пенсію — це для тебе «нехай викручується сама», — передражнила Марина. — А коли твоя мама з сестрою регулярно беруть у тебе гроші на чергові забаганки — це «ну, їм же важко».
Марина здогадувалася, що його бісить не футболка. Його бісить те, що її мама не робить його центром всесвіту, не бігає навколо нього, як його власна мати.
— Та пішло воно все! — Дмитро різко вхопив куртку й так гупнув дверима, що аж стіни здригнулися.
Марина навіть не поворухнулася. Вона чула його кроки в під’їзді, чула, як грюкнули двері внизу. На душі було дивно спокійно. Вона повільно сіла на стілець і заплющила очі.
Невже він справді думає, що цим своїм спектаклем щось доведе? Що вона побіжить за ним, благаючи вибачення за футболку? Смішно.
Марина просто втомилася. Втомилася від його вічного «я», від безпідставних образ, від того, що вона завжди має виправдовуватися за те, що вона — це вона.
Вона розплющила очі й озирнулася довкола. Затишна кухня. Світла вітальня. Її квартира. Не його, не їхня спільна, а саме її — мамин подарунок.
Якби не мати, вони б зараз тулилися в крихітній орендованій кімнатці. Але Дмитро цього не цінує. Він сприймає все як належне, ніби так і має бути.
Коли його мати просить грошей, він миттєво стає «зразковим сином». А коли її мати просто не вгадала з кольором чи ціною подарунка — він влаштовує скандал на весь вечір.
Марина підвелася, підійшла до комода в спальні й відчинила шухляду. Там лежали відкладені гроші. Вона знала, що купить мамі на іменини саме те, про що та давно мріяла — гарний шкіряний гаманець і новий тонометр, якісний, дорогий.
І якщо завтра Дмитро спробує бодай заїкнутися про ціну… то ця розмова стане для нього останньою в цих стінах.
Чоловік повернувся під ранок. Шумно грюкнув дверима, кинув брудні черевики посеред коридору.
— Доброго ранку! — весело оголосив він, заходячи на кухню, ніби й не було вчорашньої ворожнечі.
Марина підняла очі від сніданку. Вона дивилася на нього з повною байдужістю.
Вчорашня лють вигоріла, залишивши по собі тільки пустку.
— Щось ти рано, — голос її був рівним, без жодного докору, наче вона розмовляла з далеким родичем, що заїхав на пів години.
— Та чого ти така зла? — Дмитро похитав головою, відкриваючи холодильник. — Переночував у друзів, посміялися, відпочили… Ти вже, сподіваюся, заспокоїлася, перебісилася?
Марина міцніше стиснула виделку, але промовчала. Він навіть не збирався просити вибачення.
Він був упевнений, що все якось «само замнеться». Не замнеться.
Весь день вона просто спостерігала за ним. Дмитро поводився як зазвичай: розвалився на дивані з телефоном, потім знову кудись пішов, грав у комп’ютерні ігри. Жодного разу не спитав, як вона, не спробував загладити провину.
Марина помічала кожну дрібницю, на яку раніше заплющувала очі. Тепер вони склалися в одну картинку, і ця картинка була безнадійною. Йому було просто байдуже.
Під вечір вона поїхала за подарунком для мами, наближався її день народження. Вибирала довго, з любов’ю. Дмитро навіть не спитав, куди вона зібралася.
Повернувшись, Марина поставила на стіл коробку й демонстративно поклала поруч чек. Купівля виявилася дорожчою, ніж вона планувала, але їй не було шкода жодної копійки.
Дмитро пройшов мимо, зиркнув на чек і знову скривився:
— Ти що, з глузду з’їхала? Стільки грошей на тещу викинути?!
Марина підняла на нього погляд. Це роздратування було останньою крапкою.
— Так, Дмитре. Стільки. Бо мені не шкода. Ця жінка мене виховала, вона мене любить — по-справжньому, без твоїх дурних розрахунків та ультиматумів.
Вона спокійно взяла коробку, пройшла до кімнати й зачинила двері. Питання про розлучення в її голові вже було вирішене. Чоловік просто ще про це не знав.
Наступного ранку Дмитро прокинувся не в дусі й почав демонстративно гриміти посудом на кухні.
— Ти зі мною взагалі збираєшся розмовляти? — буркнув він.
Марина спокійно дістала молоко й подивилася йому прямо в очі.
— Ні, Дмитре. Не збираюся. Збирай свої речі й іди до мами. Там тобі буде краще.
Вона не кричала, не влаштовувала сцен. Просто попросила його піти. Він обурювався, вимагав пояснень, щось кричав про «десять років разом», але Марина більше не хотіла пояснювати очевидне.
Він пішов, знову гупнувши дверима — востаннє.
На день народження Марина спокійно привітала маму. Сидячи за столом у тиші та спокої, вона відчула таку легкість, якої не знала вже багато років.
Тепер ніхто не мірявся подарунками, ніхто не вимагав доказів любові в грошовому еквіваленті. Вона нарешті звільнилася від чужих очікувань та несправедливості.
Ось так воно іноді буває: звичайна футболка стає дзеркалом, у якому раптом бачиш справжнє обличчя людини, з якою ділиш життя. І важливо вчасно це помітити, щоб не втратити себе.
А як ви думаєте, любі наші читачі, чи можна пробачити людині зневагу до твоїх батьків, чи це та червона лінія, за якою стосунки вже неможливі?