Ніколи б не подумала, що така проста річ, як правда, може зруйнувати дружбу довжиною у два десятки років.
Ми з Ірою познайомились ще в університеті. З першого курсу були нерозлийвода: разом готувались до екзаменів, їздили на море, підтримували одна одну в найважчі моменти життя. Я була на її весіллі, тримала букет, а вона – хрестила мою доньку. Я вірила, що така дружба – назавжди.
Іра вийшла заміж за Сергія 10 років тому. Спочатку все було, як у казці. Вона часто розповідала, який він дбайливий, як носить її на руках. Але з роками почала скаржитись: мовляв, став холодніший, зайнятий роботою, не чує її. Я слухала, співчувала. Ніколи не судила. Я не знаю, що саме зламалось між ними, але рік тому Іра сказала мені прямо:
– Лєна, я почала зустрічатися з іншим. З Владом. І щаслива, як ніколи.
Я тоді нічого не сказала. Просто кивнула. Вона говорила, що не готова йти від Сергія, бо боїться втратити все: дім, стабільність, а ще не хотіла травмувати їхнього сина. Але зустрічі з Владом стали регулярними, і вона просила мене прикривати її перед чоловіком.
– Якщо Сергій питатиме, скажи, що я з тобою. Ну, Лєн, будь ласка. Я більше нікому не довіряю.
Перший раз я погодилась. Потім другий. І третій. З кожним разом я відчувала, як щось у мені надламується. Це вже була не просто “допомога подрузі”, це була брехня – свідома, систематична.
Одного дня я випадково зустріла Сергія у супермаркеті. Він був сумний, виглядав виснаженим.
– Олено, слухай… Іра казала, що вчора була у тебе цілий день, але я дзвонив і ти не брала слухавку…
Я розгубилась. У голові крутились сотні варіантів, але слова вирвались самі:
– Вона була не в мене…
Я одразу зрозуміла, що сказала зайве. Сергій подивився на мене з таким болем, ніби я сама його зрадила. Просто кивнув і пішов.
Того ж вечора Іра подзвонила і відразу почала кричати:
– Ти що, сказала йому?! Ти зрадила мене.
– Іро, я більше не могла… Я не хочу брехати. Це не моя брехня! Це не моє життя!
– Ти знала, як це важливо для мене! Я довіряла тобі, а ти всьому поклала край!
– А може, ти сама поклала край, коли почала зраджувати чоловіка? – вирвалось у мене.
Вперше за всі роки я сказала їй те, що думала насправді. Іра поклала слухавку. Потім написала кілька злих повідомлень – про те, яка я дволика, яка ніколи не була справжньою подругою, що все життя мені заздрила… Я не відповідала.
Минуло вже кілька місяців. Ми не спілкуємось. Я досі думаю: чи правильно я вчинила? Чи була зрадою моя правда? Чи варто було мовчати, поки все котиться в прірву?
Я сумую за нею. Але ще більше сумую за тією дружбою, якою вона була колись – щирою, світлою, чесною.
Як вважаєте, я правильно зробила? Як би ви вчинили на моєму місці?