Нещодавно я зустрічалась із колишніми одногрупниками. 25 років після закінчення університету, як не як.
Я не дуже хотіла туди йти, але Аліна мене переконала. Аліна – це людина-свято. Вона завжди й в усьому знайде позитив, вміє смішно та цікаво розповідати різні історії. Ми з першого курсу з нею дружили.
Саме Аліна запропонувала всім зустрітись та організувала все.
Ще одна одногрупниця, Катя, завжди була стрункою, бо мучила себе дієтами. Вона стежила за собою, бо хотіла зустріти принца. Зараз це огрядна жіночка, у якої троє дітей.
Решта теж дуже змінились. Багато хто не зміг прийти, бо або за кордоном, або служать, або й узагалі немає вже на цьому світі.
Життя в кожного склалось по різному. Ми згадували студентські роки, розповідали про себе та сміялись.
Посеред вечора хтось затіяв сварку, ні з того, ні з сього:
– Для чого збиратись у такий важкий час для країни?
– То чому ти сюди прийшов? Треба було вдома сидіти.
– Не сваріться, ми ж зібрались, щоб згадати студентські роки, – заспокоювала усіх Аліна.
– Могли б краще задонатити ту суму, що тут викинули.
Я побула ще трохи і пішла, бо не бачила сенсу сидіти далі.
Ви зустрічаєтесь зі своїми однокласниками чи одногрупниками? Як ставитесь до таких свят у цей час?