У мене зараз дуже складна та плачевна ситуація в родині. Не знаю, де шукати підтримки та до кого звернутися за допомогою.
Мій єдиний син Стас загинув на війні. Пішов воювати ще 25 лютого, зібрав сумку та поїхав геть. А невістка Марина з дітками приїхала до мене на Закарпаття. Син сказав, що у мене буде безпечніше, тим паче, тут кордон близько до Словаччини та Угорщини.
Марина тут обжилася, знайшла собі роботу, працює адміністратором в ресторані. Діткам спершу було важко, плакали вночі, питали, коли вони до Харкова поїдуть. Я і сама не могла стримати сліз, але старалася пояснити, що в країні війна і тут їм набагато безпечніше.
Син приїздив додому тільки на Великдень та Різдво, надовше йому відпустки не давали. Я щовечора молила Бога, аби оберігав мого сина, щоб він повернувся здоровим, аби та клята війна закінчилася нарешті.
Однак, ніякі молитви мого сина не вберегли. 7 грудня зателефонували та сказали, що Стас загинув, попав під обстріл. Чуло моє серце, що трапилося якесь лихо, бо Стас останні дні тоді не виходив на зв’язок, нічого не писав.
Поховали ми Стаса зі всіма почестями, гідно провели в останню путь. Сусіди зібрали пару тисяч на похорон та пам’ятник.
Марина зі мною декілька днів взагалі не говорила, тільки ходила по квартирі, наче мумія. Діти найбільше плакали, старший Данилко взагалі ледь у яму не стрибнув на цвинтарі. Я і сама мало що пам’ятаю, бо мене під руки вели до церкви, давали якісь пігулки заспокійливі, аби спала і не плакала.
Майже місяць минув з того часу. Ми з дітками щодня ходимо на могилу до Стаса, прибираємо там все, носимо квіти. Молодший навіть приніс татові свою улюблену іграшку, машинку.
Але декілька днів тому невістка закликала мене на серйозну розмову:
– Знаєте, я довго не хотіла про це казати. Совість мучила. А зараз вже Стас на небесах, йому там добре.
– Що трапилося, Марино?
– Я ще влітку познайомилася з одним чоловіком. Не місцевий, угорець, приїхав сюди по роботі. Так у нас все закрутилося. Я зрозуміла, що ніколи нікого ще так не кохала, як Адама. Він добрий, уважний…
– То поки мій син на війні був, ти тут з кимось шури-мури крутила?!
– А я не маю право когось покохати? Думаєте, мене совість не мучила всі ці місяці? Я спати не могла. Словом, більше так терпіти не можу. Адам зробив мені пропозицію. Через декілька днів будуть готові всі документи, ми з дітьми переїжджаємо до Угорщини. Адам офіційно всиновить дітей.
Мені так погано стало, аж ліки в аптечці шукала. Невістка стільки часу підло брехала, бігала до якогось мужика в ліжко. А зараз ще й хоче забрати моїх онуків та дати йому іншого батька!
Невістка налаштована серйозно, вже збирає валізи та чекає на документи. Чула, як вона з кимось говорила по телефону, домовлялася за квитки до Будапешту.
Я намагалася з нею поговорити нормально, просила не їхати. Не знати, чи той чоловік має добрі наміри щодо Марини та дітей. А вона вперлася, каже, що не хоче все життя бути вдовою.
У моєї подруги син працює адвокатом, я хотіла до нього радитися. На жаль, справедливість не на моєму боці, тут все дуже важко та заплутано.
Але я не хочу втрачати онуків! Це ж мої кровиночки, рідні дітки Стаса! Що мені робити зараз?!