Мене звати Оксана, і хочу поділитися історією, яка стала найбільшим розчаруванням у житті.
Моя прекрасна матуся, Валентина, довго боролася з онкологією. Лікарі виявили у неї рак легенів на пізній стадії, і хоча трималася мужньо, хвороба була сильнішою. Я робила все можливе, щоб бути поруч: відпустка на роботі, безсонні ночі в лікарні, підтримка, але мамине життя згасало на очах.
І хоча я раніше не так сильно вірила в Бога, але тоді щоранку та щовечора молилася. При можливості ще заходила у церкву, б просила в Бога лиш одного – аби матусенька одужала. Однак, дива не сталося.
Її смерть залишила величезну порожнечу в серці. Не знала, як жити далі. Відчуття, ніби світ розвалився, не покидало мене.
Тато здавався спокійним і стриманим. Він завжди був людиною, яка тримала все в собі, але цього разу поведінка була настільки холодною, що не могла не помітити. Навіть на похоронах не зронив ні сльозинки. Хоча ж прожили разом аж 25 років.
Після того тато ще й від мене віддалився. Він не згадував маму, не говорив про неї. Більше того, всі спільні фотографії зникли з дому, залишилися тільки знімки, де були ми вдвох. Її одяг та взуття, інші речі просто зібрав у пакети та вивіз у гараж. Хоча він думав їх продати геть, але я не дозволила – це ж пам’ять.
– У тата просто стрес! І він чоловік, інакше поводиться. Ну не може просто сидіти і плакати. Йому перейде, не переживай так! – заспокоювала подруга.
Намагалася зрозуміти, що відбувається. Спочатку думала, що може так переживає втрату, але все було інакше.
Одного дня, повернувшись додому раніше з роботи, застала батька за абсолютно огидним заняттям. У вітальні сиділа жінка, молода і вульгарно вдягнена: коротка сукня, яскравий макіяж. Вона виглядала не старшою за мене.
– Тату, що це за цирк?
– Оксано, це Світлана. Давно знайомі, хотів тобі про неї розповісти.
– Розповісти? Серйозно? Це ж моя ровесниця! Це з нею ти проводив час, поки мама хворіла?!
Світлана тільки презирливо посміхнулася, ніби насміхаючись наді мною. А в голові всі пазлики склалися до купи. От чого батько був таким відлюдькуватим.
– Хоч розумієш, наскільки це огидно? Мама ще не встигла на той світ відійти, а ти вже замінив її на… це? Що в ній знайшов? Та все що потрібно від тебе це квартира!
– Перестань, – відрізав батько. – Не кажи дурниць! Життя продовжується. І маю право бути щасливим.
– Щасливим? Ти зрадив маму! Зрадив нас усіх! І думаєш, сприйму це нормально?
– Оксано, ти перебільшуєш. Молода, не розумієш, що таке самотність у такому віці.
– Самотність? Це називаєш самотністю? Вистачило й місяця, щоб забути маму і привести в наш дім… незрозуміло кого?
Більше не могла залишатися під одним дахом із цією людиною. Зібравши речі, я пішла. Він дзвонив, намагався виправдатися, але в мені не залишилося ні сил, ні бажання його слухати.
“Як він міг?” – це питання звучало у моїй голові знову і знову. Біль втрати мами змінилася гіркотою розчарування у татові. Він зробив свій вибір, але мені боляче, що цей вибір був не на користь нашої родини.