Мені тридцять три роки. Зі Світланою ми зустрічалися чотири роки, їй зараз двадцять дев’ять. Весілля призначили на жовтень: ресторан уже заброньовано, гостей запросили, костюм куплено.
Здавалося, усе складається ідеально. Рівно до того моменту, поки вона не поїхала на дівич-вечір.
За три тижні до весілля Світлана сказала:
— Антоне, дівчата запропонували поїхати до Туреччини на дівич-вечір. На п’ять днів. Востаннє відпочинемо перед весіллям.
Я насупився:
— До Туреччини? Навіщо так далеко? Може, тут відсвяткуєте?
Вона одразу образилася:
— Ти що, мені не довіряєш? Це просто дівич-вечір. Готель, море, коктейлі. Жодних пригод.
Я не хотів виглядати людиною, яка все забороняє, тому поступився:
— Гаразд, їдь. Тільки будь обережнішою.
Вона поцілувала мене:
— Дякую, коханий. Ти найкращий.
Вона полетіла в п’ятницю, повернулася в середу. Усього п’ять днів.
Але після повернення щось змінилося.
Перші дні Світлана поводилася дивно: стала розсіяною, часто дивилася в одну точку, телефон ховала.
Раніше вона спокійно залишала його де завгодно. Тепер носила із собою всюди. Навіть у душ брала.
Я запитав:
— Світлано, що з тобою? Ти якась інша.
— Усе нормально. Просто втомилася з дороги.
Але минув тиждень, а вона так і не повернулася до колишньої себе. Стала відстороненою. Близькості не було. Якщо раніше ми щовечора обіймалися, то тепер вона відверталася:
— Не сьогодні. Голова болить.
Я почав тривожитися.
За два тижні все розкрилося.
Ми були вдома, вона пішла в душ і залишила телефон на дивані. Він завібрував. Я машинально глянув на екран.
Повідомлення з невідомого номера:
«Привіт, красуне. Досі згадую ту ніч. Вона була незабутньою. Коли ще побачимося?»
Я завмер. Перечитав. Не повірив.
Взяв телефон, відкрив переписку. Пароль я знав.
Повідомлень було близько десяти. Від чоловіка на ім’я Мурат. Турок. Аніматор у готелі.
Я гортам переписку, і серце билося дедалі сильніше.
«Дякую за вечір. Ти була приголомшливою».
«Сумую за тобою».
«Ти найкрасивіша з усіх, кого я зустрічав».
І її відповіді:
«Я теж сумую».
«Я повернуся».
«Я тебе не забуду».
Я сидів із телефоном і не міг зупинитися.
Світлана вийшла з душу:
— Антоне, ти чого?
Я мовчки простягнув їй телефон.
Вона зблідла й опустилася на диван:
— Антоне… це не те, що ти думаєш…
— Справді? А що це?
— Це просто флірт. Нічого серйозного.
— «Незабутня ніч» — це флірт?
Вона розплакалася:
— Це була помилка. Ми випили. Я не хотіла…
— Що сталося?
Вона мовчала.
— Світлано, я питаю: що сталося?
Вона схлипнула:
— Була близькість. Один раз. Це нічого не означає.
Я встав і пройшовся кімнатою.
— Нічого не означає? За місяць до весілля ти була з іншим чоловіком?
— Антоне, пробач! Я кохаю тебе! Це була дурість!
— Тоді чому ти продовжуєш із ним спілкуватися? «Сумую», «повернуся»?
Вона закрила обличчя руками:
— Я не знаю… я розгубилася…
Я не зміг більше бути поруч і поїхав до друга Максима.
Розповів усе. Він вислухав і сказав:
— Скасовуй весілля. Негайно.
— Але вже все оплачено. Гості запрошені…
— І що? Краще втратити гроші, ніж жити з людиною, яка зрадила тебе за місяць до весілля.
— Може, це справді помилка?
Максим похитав головою:
— Якби це була помилка, вона б сама все розповіла й припинила спілкування. А вона приховувала й далі писала. Це не помилка. Це вибір.
Я зрозумів, що він має рацію.
Наступного дня я сказав Світлані:
— Весілля не буде.
Вона впала на коліна:
— Ні! Будь ласка! Це була помилка! Я кохаю тебе!
— Якби кохала, не зраджувала б.
— Дай мені шанс!
— Ти його вже отримала.
Я зібрав речі й пішов того ж дня.
Весілля скасував. Грошей за ресторан не повернули, передоплата згоріла. Втратив гроші. Але це вже не мало значення.
Гостям написав коротко: «Весілля скасовується з особистих причин».
Світлана телефонувала, писала, просила пробачення. Місяць.
Я не відповів жодного разу.
Минуло пів року. Я живу сам і не шкодую.
Бо краще скасувати весілля, ніж жити з людиною, якій не довіряєш.
І лишаються питання.
Він — людина, яка не побоялася все зупинити, чи той, хто не зміг пробачити одну помилку?
Вона — зрадила чи оступилася?
Якщо зрада сталася до весілля, це все одно зрада?
І чи варто прощати заради минулого, чи є межі, після яких дороги назад уже немає?