Надія поспішала. Зовсім небагато залишилося до Новорічної півночі, а вона все ще в дорозі. Уже давно б приїхала, але затримали непередбачені обставини: дорожні патрульні довго не відпускали, бо чогось там їм не вистачало. Хоч нічого й не порушила, довелося довго “залагоджувати” справу.
А що робити? Донечку залишила в сусідки й поїхала до батьків, привітати їх та подарунки відвезти.
Вони в селищі живуть зовсім близько, а часу, щоб навідатися до них, потрібно не так і мало.
Адже завжди їздила через село Троїцьке, трохи далі виходить, зате дорога там спокійніша. А сьогодні сильно поспішала, хотіла швидше доїхати, от і поїхала навпростець.
Ось і вскочила в халепу на дорозі. Думала, що години за чотири зможе впоратися, а вже годин сім минуло, а вона ніяк не доїде. Там, напевно, сусідка Степанівна сварить її, а маленька Інночка спати хоче.
Щойно від’їхала від місця затримки, дивиться, чоловік на майже пустельній дорозі «голосує». Ну хто його візьме, якщо машин майже немає? А теж, напевно, до свята поспішає. Зупинилася. Чоловік попросив довезти до міста.
— Розумієте, машина заглохла, довелося залишити. Бензин скінчився. Дві заправки проїхав, і жодна не працює. Вони, бачте, новорічну ніч святкують і до третьої ночі зачинилися. Спочатку хотів почекати в машині, а потім понадіявся, що мене підбере хто-небудь, — сказав чоловік. — Не даремно сподівався. Ви для мене чарівницею виявилися. Мені ж додому швидше треба.
— Вас чекають удома? — запитала Надія.
— Ще й як чекають! Горпина моя ще й як чекає!
«Дивне ім’я» — подумала Надія, а вголос сказала:
— Гарне ім’я і рідкісне. Давно такого не зустрічала.
— Так, Горпина. А красуня яка! Інших таких немає, — відповів чоловік, і Надія позаздрила цій незнайомці Горпині. Так кохають її!
Залишалося двадцять п’ять хвилин до Новорічної півночі. Надія висадила пасажира, який, виявилося, жив зовсім поруч, швидко піднялася й подзвонила до сусідки.
— Степанівно! Вибачте, в дорозі затрималася. Я зараз швидко вигуляю собаку і заберу Інночку.
— Та годі вже, не вибачайся, спить твоя красуня, — відповіла сусідка, і Надія відчинила двері своєї квартири. Кракс вилетів кулею й побіг до виходу. Ще б пак! Терпець у собаки уривається, давно пора гуляти.
Прибігли до ставка, де зазвичай гуляли. Кракс зробив свої справи, і поки Надія прибирала «наслідки», він побачив іншого собаку й побіг до нього.
Надія пішла за ним.
Кракс уже грався з чужим собакою. Надія дивилася на красивого доглянутого собаку й не звернула увагу на його господаря. Собака підбіг до Надії й почав її обнюхувати.
— Горпино! Горпино! Не чіпляйся! До мене! — почула голос господаря собаки.
«Горпина? Як тезка дружини мого пасажира?» — подумала й тут же впізнала в господареві собаки свого пасажира.
— Це ви? — запитала, коли чоловік до неї підійшов.
— Ну, треба ж, який сюрприз! А я так поспішав, що й не подякував вам, — сказав чоловік. — Ви ж мене буквально врятували! Навіть не мене, а мою Горпину! Вона бідненька змордувалася, чекаючи на мене.
Вони познайомилися. Чоловіка Артуром звати. Але час летить швидко, ось уже й святкова мить зовсім близько.
— Треба поспішати, щоб зустріти Новий рік, — сказала Надія.
— Та мені й поспішати не треба. Ми з Горпинкою вдвох Новий рік зустрічаємо, тож можемо й тут, — сказав Артур. — Та й у холодильнику, крім собачої їжі, нічого немає.
— То, може, до мене підемо? У мене не тільки собача їжа є.
З усього було видно, що така пропозиція Артуру сподобалася. Та й це було так. Він так поспішав, що ніде й не зупинявся, щоб перекусити, і зараз відчув голод.
— Ходімо! — наполегливо пропонувала Надія. — Просто зараз! І Горпину беріть.
Вони вбігли до квартири одночасно з стрілками які показувала опівніч.
— Відкривайте швидше ігристе! — Надія показала на пляшку на столі. Вони випили за Новий рік, а потім уже вимили руки після прогулянки й почали накривати стіл.
— Артуре, ви діставайте все з холодильника, а я збігаю й заберу доньку від сусідки, — Надія пішла до сусідки Степанівни й повернулася з Інночкою на руках. Дівчинка спала, і Надія поклала її в ліжечко й повернулася до гостя.
— Ви заміжня? А чоловік де?
— Немає в мене чоловіка, і не було ніколи. А Інночка… Так сталося, — відповіла Надія, і від цієї відповіді настрій гостя помітно покращився. Надія йому сподобалася, і він дуже шкодував, що не взяв у неї телефон. Тому, побачивши її із собакою, дуже зрадів.
— А в мене все навпаки. Я був одружений, але дітей немає. Моя дружина казала, що немає чого «злидні плодити», хотіла, щоб я поміняв роботу на більш грошову, а я не хотів. Це ж мій фах…
— А ким ви працюєте?
— Я шкільний вчитель, фізику викладаю. І головне, я люблю свою справу й нікуди йти не збираюся, — відповів Артур. — Звісно, шкода, що держава не дуже оцінює нашу роботу, але що поробиш? Доводиться миритися.
Артур попросив Надію розповісти про себе.
— Та мені й розповідати нічого. Встигла «переступити» через сорок років. Донечка зʼявилася в тридцять шість. Тоді зрозуміла, що заміжжя мені не світить, не бачать чоловіки в мені жінки, ну, а я вирішила: нехай я не буду дружиною, але матір’ю стану. І стала. Але батько моєї дівчинки зовсім не знає, що в нього донька є. Йому це й знати не треба, нехай живе спокійно.
— Дивно, те, що ви сказали. Я не можу повірити в те, що чоловіки у вас не бачать жінки. Я побачив це ще тільки, як сів до вас у машину. Ви надзвичайно приваблива. Я радий, що зустрів вас.
Тихенько, щоб не розбудити Інночку, ввімкнули музику, почали танцювати біля красуні ялинки. Але донька все одно з якоїсь причини прокинулася. Вона вийшла зі своєї кімнати й попрямувала до тих, хто танцює.
— Ти — тато? Я так і знала, що в новорічну ніч відбуваються дива! Я ж так просила татка, писала побажання у свій чарівний зошит! Ура!!!
— А ти вже вмієш писати? — запитав Артур, просто тому, що не знав, як відповісти дівчинці.
— Умію, мене мама навчила. А ти справді мій тато? — дівчинка дивилася на Артура, і в її очах відбивалося багато почуттів.
Це й здивування, і радість, і нетерпіння в очікуванні відповіді, і тривога, що почує не ту відповідь, яку хотіла.
Він уже готовий був відповісти «Так», але не знав, як до цього поставиться Надія.
А Надія обійняла донечку й почала говорити:
— Інночко, ти помиляєшся. Це…
Артур бачив, як згасли оченята маленької дівчинки, як вони наповнилися сльозами, і не міг не сказати:
— Мама, пожартувала. Я твій тато!
Як же радісно і довірливо Інна кинулася на шию Артуру.
— А Олька казала, що ніякого тата в мене немає! Ось їй! Я покажу їй тебе! Ти прийдеш за мною в дитячий садок?
— Звісно, прийду! — відповів Артур, а Надія стояла й не знала, як їй вчинити.
Була ніч, і Інночка захотіла спати.
— А ти нікуди не підеш, тату? — запитала вона Артура.
— Ні, я не піду. Уранці, якщо захочеш, підемо разом гуляти із собаками. Хочеш?
— Хочу, хочу! Мені завтра в садок не йти.
Інна заснула, а Надія кинулася із закидами до Артура.
— Як ти смів так говорити? Ти підеш, а що я їй казатиму? Ти про це подумав?
— А я нікуди й не піду. А якщо й піду, то тільки з вами.
Надія звинуватила Артура в скоєнні необдуманих вчинків, вона, здавалося, щиро обурювалася з цього приводу, але насправді, вона була задоволена, що складається саме так.
Рано-вранці не стали будити Інночку, а пішли вигулювати собак без неї. Кракс і Горпина теж подружилися.
Повернулися, Інночка все ще спала.
Артур поїхав за своєю машиною, а Надія та Інночка чекали його повернення й хвилювалися. Чи повернеться? Чи не «заблукає»? А коли він подзвонив і сказав, що приїде через два дні, Надія подумала:
«Ну, ось і все… Новорічна казка скінчилася».
Але вона помилялася. Артур повернувся, щоб залишитися назавжди.
А якби Надія поїхала через Троїцьке? Не було б у неї чоловіка, не було б в Інночки й тата. Збігів не буває.
Життя нам часто показує, що найважливіші повороти відбуваються тоді, коли ми збиваємося зі звичного шляху; недаремно кажуть: «Доля й на кривій дорозі знаходить».
А чи траплялися у вашому житті, дорогі наші читачі, такі «випадковості», які змінили все?