Ми з чоловіком живемо разом уже 15 років. Не розкішно, але чесно – усе самі. Я працюю на двох роботах, чоловік – на заводі. Ми не літаємо на моря, не купуємо нові телефони, навіть у кафе ходимо раз на рік. Усе, що заробляємо, відкладаємо. Нашому сину Артему зараз 13 – і ми вирішили, що до його повноліття купимо йому квартиру. Щоб мав своє житло, не тинявся по гуртожитках, як ми колись.
Гроші ми тримали на окремому рахунку, але відкритому на ім’я моєї мами – щоб ніхто, крім нас, не мав до них доступу. Я так вирішила, бо свекруха вічно лізе в наші справи.
І ось, у суботу, приходимо ми до неї “на чай”. Я навіть торт купила. І починається:
– Лілю, ми тут із Сашком (моїм чоловіком) подумали…У Ніни (зовиці) ж скоро весілля. А в молодих ні житла, ні грошей. То, може, ми віддамо ті ваші накопичення, а потім знову назбираєте?
Я аж ложку впустила.
– Пробачте, але це наші гроші. І вони для нашого сина! – кажу.
– Та ви що, жаднюги? Вона ж рідна сестра твоєму чоловікові! Він сам сказав, що погодився! Тим більше, що у Ніни скоро весілля і їй вже гроші треба, а сину ще маєте час назбирати.
– Це правда? – питаю в чоловіка. – Ти погодився віддати наші гроші сестрі?
Він мовчить, дивиться в підлогу. І я розумію – правда.
– Ну от, бачиш? – каже свекруха тріумфально. – Треба допомагати сім’ї! Ми вже вирішили – ти просто перекинь ті гроші, і все. Ніна потім віддячить.
Я сміюся. Реально, просто сміюся:
– Пані Галино, можете заспокоїтись, бо нічого не отримаєте. Рахунок – на ім’я моєї мами. Без її підпису й копійки не знімете.
– Що?! Ти що, не довіряєш нашій сім’ї?!
– Якщо ви з сином за моєю спиною вирішуєте, куди витратити наші гроші – то ні, не довіряю.
І тут почалось шоу:
– Та мій син тебе кине! Думаєш, така розумна? Без нас ти ніхто!
– То хай кине. Я не за чоловіка тримаюсь, а за власну гідність. І за майбутнє сина, а не вашої доньки.
Вийшла з квартири, а за мною – тиша. Навіть дверима не грюкнула. Того вечора чоловік прийшов додому, мовчки сів на диван і прошепотів:
– Ти все одно мала рацію…
І тоді я зрозуміла: хто хоче – шукає можливість, а хто не хоче – прикривається “сім’єю”. А рахунок, між іншим, і досі на ім’я мами. І знімати з нього будемо лише тоді, коли наш син отримає ключі від своєї квартири.
Хіба ж я не права? Як би ви вчинили в такій ситуації?