Ідея їхати за кордон була не моя. Це Ігор, чоловік, місяцями її втовкмачував:
– Ти ж розумієш, зараз такий шанс. Поїдеш – швидко назбираємо грошей. Для доньки, для майбутнього.
Ми не бідували. Жили, як усі: квартира, робота, дитина одягнена й нагодована. Але Ігорю постійно було мало. Хотілося більше, краще, швидше.
– Ну поїдь на рік, максимум на 2. Доньку візьмеш із собою, щоб не була сама.
Так я й зробила. Зібрала валізи, взяла доньку – і поїхали.
Перші місяці все надсилала чоловікові. До копійки.
– Молодець, Олю. От бачиш, як добре, що ти поїхала, – казав він телефоном.
А потім я почала думати головою. Працюю важко, дитина зі мною, витрати немалі. І вирішила: частину відкладати. Хотіла згодом купити щось серйозне – квартиру доньці або землю. Коли Ігор дізнався, почалося пекло:
– Ти що, вирішила мене без грошей залишити?!
– Я ж не все перестала надсилати.
– Мені треба машина! Ти чуєш? У людей є, а в мене ні! Це для справи потрібно!
– Ігорю, машина може почекати.
Далі дзвінки ставали все агресивнішими: звинувачення, крики, докори. Я почала відчувати: тут щось не так.
Одного вечора не витримала і подзвонила нашій сусідці Ганні. Просто поговорити.
– Ганю, скажи чесно, у Ігоря все добре?
На тому кінці повисла тиша.
– Ти тільки не хвилюйся…
– Кажи.
– Він жінок різних додому водить, і часто.
– Що?!
– Я сама бачила, і не раз. Сміються, обіймаються. Ну, ти розумієш.
Телефон випав з рук. Донька підійшла й запитала:
– Мамо, ти плачеш?
– Ні, сонечко, просто в очі щось попало.
Я зібралася з силами й подзвонила Ігорю:
– Скажи мені правду. Ти когось водиш у наш дім?
– Ти що, здуріла? Хто тобі таке наплів?!
– То це неправда?
– Ти замість того, щоб гроші нормально висилати, ще й слухаєш плітки! – сказав чоловік, і кинув слухавку.
Тепер не знаю, що робити. Я сиджу в чужій країні, з дитиною, з грошима, які заробила ціною власної родини. Повернутися додому й дивитися йому в очі? Чи залишитися тут, працювати далі й будувати життя без людини, яка, схоже, давно живе своїм?
Одне знаю точно: я поїхала не від бідності, а тому що повірила чоловікові. А тепер маю вирішити – чи варто повертатися туди, де мене, можливо, вже давно не чекають. І цей вибір страшніший за будь-які заробітки… Що б ви порадили?