Зараз мені 66 років, вже три роки на пенсії, але для себе твердо вирішила, що я не буду жити, як інші українські пенсіонери. За життя я багато працювала. Мій покійний чоловік також. Ми виростили сина, купили йому квартиру і в усьому допомагали, коли він побрався з Михайлиною. Ми завжди планували, що старість зустрінемо гідно, будемо подорожувати і насолоджуватись життям. Та не судилося. У 2020 році мого Миколу скосив коронавірус.
Я важко переживала втрату. А коли оговталась збагнула, що зволікати не можна, жити треба тут і зараз, бо завтра може не бути. Відтоді я веду активний спосіб життя. Ходжу на танці, стала акторкою аматорського театру, знайшла чимало однодумців і з ними подорожую Європою.
Звісно, пенсії на таке життя не вистачає. Та ми з чоловіком збирали гроші, от їх і витрачаю. Від дітей це ніколи не приховувала. Думала, що вони мене зрозуміють, але цього не сталось. Син з невісткою мене не підтримують, і навіть засуджують.
– Ви б мали нам ці гроші віддати! У нас діти зростають, чи вам байдуже до майбутнього онуків?
– Ми вам квартиру подарували. І ще багато всього дали! Рідко кому з молоді так допомагають!
Невістка увесь час ображається. А ще скаржиться усім, що я не хочу з онуками сидіти. А мені просто ніколи, таке насичене в мене життя. А коли ж можу – їм не треба. Ну, що я зроблю? Нещодавно невістка мені подзвонила і поставила перед фактом:
– Ми дітей у вас на всі вихідні цього тижня залишимо. Нас запросили в хмельницький на весілля, а їх з собою брати не хочемо!
– Але я не можу, в мене свої плани.
– То скасуйте їх! Це важливо!
– Не можу! У нашого театру вистава, я ж людей підведу!
– Ви рідних дітей підводите! Не соромно! Що ж ви за бабуся, з рідними онуками сидіти не хочете!
Вона кинула трубку. А я тепер не знаю. Невже я не маю права жити, як хочу і бути щасливою. Так мені прикро. От ви як гадаєте?