Миколу виховувала я сама, намагалась дати йому все необхідне. Ніколи не сварила сина, завжди була доброю та прощала усе йому. Думала, що саме такий приклад повинна йому показувати. Та тільки знала б я, яким боком вилізе мені потім ця доброта…
Син виріс дуже скоро, я навіть не встигла оком моргнути, як він вже одружився. Привів Микола в дім дружину Тетяну. Вона мені відразу сподобалось.
Тетяна — найкраща невістка! Натішитись нею я не могла й усім знайомим та сусідам розповідала, яке вона у мене чудо! От завжди мріяла про доньку і Бог подарував мені її.
Річ у тім, що вона сирота, але з неймовірно добрим серцем. Ніякі труднощі життя не зламали її та не зіпсували. Вона була мені як рідна, і я хотіла бути для неї підтримкою та опорою.
Тетяна щодня прокидалась дуже рано, щоб допомогти мені на господарстві. Для неї не було нічого неможливого, дівчина виявилась дуже працьовитою, але я її дуже шкодувала. Хотілося б, щоб вона і відпочити собі могла. Та тільки син мій так не вважав.
Микола запрягав її навіть своєю роботу, натомість сам нічого не робив. Коли я це побачила, то дуже обурилась і викликала його на розмову.
— Миколо, для чого ти змушуєш Тетяну крісла ремонтувати? Це ж не жіноча справа ! Ти повинен був це зробити! — сварилась я із сином.
⁃ Мене не цікавить! Вона мусить працювати, а інакше прожену ледацюгу з дому! — заявив він мені у відповідь.
Я була приголомшена такою поведінкою сина! Адже його дружина і так багато працює…
Згодом минуло кілька років, народились діти. Спочатку онук Іван, а потім онучка Яринка. Тетяна ледь встигала усе робити, не було вільної хвилини, навіть із моєю допомогою. Я намагалась допомагати як могла, сиділа з дітьми, годувала та бачила їх.
Як раптом трапилось щось непередбачуване для всіх. Мій син Микола якось пішов з дому і не повернувся. Невістка не могла собі знайти місця, хвилювалась й плакала. Адже як вона тепер сама сирота з діточками.
Я заспокоювала її й обіцяла, що не вижену, бо вона вже стала мені рідною. Тоді я переписала усю хату на неї, щоб вона мала гарантію, що я справді не обманюю.
Ми продовжили жити, онуки росли, а сусіди завжди дорікали мені, мовляв, чого не прожену чужу дівку з хати. Однак я цього навіть слухати не хотіла.
Рідний син покинув усе: жінку, дітей, матір та батьківський дім. Хіба так можна? Як на мене, це безвідповідально з його боку і мені соромно, що я так виховала його… Та тільки я зареклась, що Тетянку не покину ніколи, це мій обов’язок !
Через роки 4 повернувся Микола. Усі були шоковані, так само як були шоковані його втечею.
⁃ Мамо, в мене дружина вагітна і нам немає де жити. Впусти нас до хати — просив він.
⁃ Що? Яка ще дружина? Ти свою Тетянку з дітьми покинув, то немає більше в тебе ні дружини, ні дітей! І матері також! Бо будинок я переписала на невістку, вона цього заслуговує! — відповіла я.
Тоді зчинився гучний скандал, син почав верещати на усе село, мовляв, я не маю права проганяти рідну дитину. І так мені було боляче від цих слів, але я вважаю, що вчинила правильно, прогнавши Миколу.
Та тільки мучить інколи совість мене і не знаю, що мені з цим робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.