Зустрічі з батьками чоловіка даються мені дуже важко. Свекри вимагають бачити онуків, але при цьому взагалі не допомагають з ними, зовсім.
Я розумію. Ми різні люди, у кожного свої бажання, цілі. На мою думку брати участь в житті онуків потрібно не тільки тоді, коли все добре, а й коли потрібна допомога, бо важко. Але свекри так не вважають. І знаходять сотні причин, щоб відмовити в допомозі.
Мене ображає таке несправедливе ставлення. Адже мої батьки завжди допомагають. І якщо нам з чоловіком потрібно у справах, то залишаються з дітьми мама і тато.
Ось, наприклад, нещодавно діти захворіли. Ми попросили свекрів підвезти нас до лікарні, бо у них є машина. То Світлана Геннадіївна влаштувала таку сварку та знайшла купу причин, щоб не робити цього. То машина не її, то зайнята на роботі, то потрібно приглянути за собакою. І все заради того, щоб не везти нас в лікарню.
Та я вже змирилась з такою поведінкою свекрів. Але ж вони продовжують тріпати нерви. Днями подзвонила Світлана Геннадіївна.
– Ми приїдемо в п’ятницю заберемо старшу онуку до себе на вихідні.
– Ні! Вона не поїде. Не потрібно дарма приїжджати.
– Як це вона не поїде?
– Бо я не дозволяю.
Чесно кажучи, не довіряю свекрам. Бо коли потрібна підтримка, то їх ніколи немає поруч. Я працюю на двох роботах. Чоловік теж на підробітки ходить, щоб нас забезпечити. Приходжу додому втомлена. Мама допомагає вкласти молодшу доньку, посидить зі старшою, поки я хоч у душ схожу. Навіть миє посуд, хоча завжди прошу не робити цього.
Чи справедливо це, коли одна бабуся готова ночувати у нас, аби тільки полегшити трохи життя, а інша з’являється тільки коли все добре, та якщо попросиш її про допомогу, то спричиняє такий ґвалт, що аж стіни дрижать у квартирі?
Хтось скаже: просто поговоріть і все вирішиться! Та я і говорила, і пояснювала. Однак свекри відповідали, що допомагають нам не менше, ніж мої батьки. Це звідки така впевненість? Це абсолютно не так!
Світлана Геннадіївна вважає, що якщо перевести на картку тисячу гривень, то це неабияка допомога. Але ж я не про гроші, а про моральну та фізичну підтримку. Та від них не дочекаєшся.
Мама і тато чоловіка говорять, що ніхто нікому нічого не винен. Ну якщо так, то і я не довіряю їм дітей, невпевнена, що вони впораються. Я вважаю, що вчиняю правильно! А ви як думаєте?