З невісткою у мене не були такі теплі стосунки. Хоча я старалася ставитися до Лариси добре, прийняла її в родину, навіть донькою називала
– Не ви мене народжували і не ви мене виховували! – якось відгаркнулася мені Лариска.
Хоча ми жили в одному районі, але онука Павлика я бачила рідко, хіба на вихідні. Бо невістка забороняла – то в хлопчика гурток, то заняття спортом, то вже є плани. А якщо я приносила якусь іграшку чи солодощі, то одразу нарікала, що це погані подарунки:
– Ну видно одразу що це дешева китайська машинка. А шоколадка? В нього карієс буде!
Інколи мені здавалося, що набагато легше прийти на свято до невістки з пустими руками – менше докорів буде. Син Михайло весь час мене заспокоював та підтримував:
– Ма, ну в Ларки такий характер різкий. Ти звикнеш, повір. Вона сама по собі дуже хороша жінка.
І от минуло вже 16 років, а я досі звикнутися ніяк не можу. Добре, що бодай онук Павлик час від часу після школи до мене у гості заходить. Я йому і пиріжків домашніх спечу з улюбленою абрикосовою начинкою чи дерунів насмажу.
Я вже літня жіночка, інколи не можу дати ради вдома. От елементарно, пару днів тому зламався роутер. Звідки мені знати, що і як ремонтувати. то ж для мене якась незрозуміла штуковина
– Ба, тут треба тільки шнур перекинути на інший канал. Дивися, все готово.
– Боже, Павлику, що б я без тебе робила!
– Ти якщо що – дзвони чи пиши.
Відколи Михайло пішов воювати, то Павлусь турбується про мене. Правда, невістка трохи бубоніла, мовляв, хлопцеві треба до екзаменів готуватися, а не в мене до ночі засиджуватися.
І от місяць тому у наш дім прийшла трагічна звістка – Михайло загинув, його команда потратила під ворожий обстріл. Він довго не виходив на зв’язок, а потім зі штабу прийшло повідомлення. Таке враження, що наче частинку мене поховали разом з сином. Не хотіла ні прокидатися, ні засинати. Навіть на двір не було бажання виходити.
Тільки онук залишився єдиною розрадою. Раз прийшов та тримав у рюкзаку кошенятко:
– Ба, буде тобі сусід, аби не сумувала, Мурчик чи Пушок назвемо.
Від такого подарунка я ах розплакалася. Тепер у мене є бодай чотирипалий товариш, онук часто приносить корм та грається з котиком.
Я старалася якось оклигати від втрати. Але декілька днів тому новий удар від невістки:
– Ми будемо переїздити в Канаду. Там живе моя родичка, вже всі документи готові для запрошення.
– Як це? Навіщо?
– Ви щось таке дурне запитуєте. Павлові скоро 17 стукне, а потім що? Не вистачало чоловіка на війні втратити, як потім ще сина маю хоронити? То єдиний шанс його вивезти у нормальне та безпечне місце. Я вже квартиру виставила на продаж, покупці дзвонили.
– Але ж це за тисячі кілометрів від України
– Ви що, не розумієте, що я вашого єдиного онука хочу від війни врятувати? Куди мені їхати? Як Пашці 18 стукне то все, не зможе взагалі виїхати. Хто зна, скільки ще людей подохне, як ті мухи, війні. Ви навпаки, маєте радіти, що ми переїжджаємо!
-Ми?
-Так, ви теж продавайте квартиру. Я постараюся вам якісь документи потім на запрошення вислати. Перше ми, а потім ви.
Так, у Канаді дійсно спокійніше. Тим паче, там багато українців-біженців. Однак, що мені робити? Тут я народилася та виросла, англійської мови геть не знаю. Та і тут маю підробіток і пенсію. А кому я здалася в тій Канаді, скажіть?
Тим паче, як я кину могилку мого єдиного синочка? Хто про Михайла піклуватиметься. хто ж там квіти саджатиме та на свята буде приходити?
Що мені робити далі, скажіть?!