Я виросла в поганій родині, не буду гріха таїти. Батька ніколи в житті не бачила, а мама весь час пиячила. Єдина людина, яка мене підтримувала і любила – бабуся Стефа.
Але я не можу забути ті моменти, коли в дитинстві тягла маму п’яну з вулиці (вона спала на лавці) додому. І як її роззувала, а вона щось белькотіла. Як чула насмішки сусідських дітей та однокласників через маму-пиячку. Як ледь не щодня прибирала за нею блювотиння та прала постіль у тазику.
Але завдяки бабусі я була сита, одягнена, причесана та мала гарний одяг чи іграшки. Можна сказати, що вона замінила мені всіх на світі та дала гідне виховання.
А ще я не люблю Новий Рік. Коли мені виповнилося 15 років. то мама так напилася зі своїми дружками 31 грудня ввечері, а на ранок 1 січня її вже знайшли в кучугурі снігу. На похороні я не зронила жодної сльозинки, чесно. Але після такого важкого дитинства досі з огидою дивлюся на алкоголь. Навіть пиво чи шампанське не переношу на дух.
Зараз мені 37, у мене є прекрасний чоловік Петро та син Матвій, який навчається у 9 класі. Отримує тільки 10, 11 та 12 балів, постійно їздить на олімпіади. А ще займається спортом – професійно плаває.
Словом, я гадала, що у мене хороший та уважний син. Не буде брати дурного прикладу з однолітків, як бігають за гаражі курити чи десь випивають тихцем.
Однак, нещодавно до мене зателефонувала вчителька Матвія:
– Знаєте, я б вам радила звернути увагу на поведінку сина.
– А що з нею не так?
– Постійно з деякими хлопцями щоперерви бігають за школу. Декілька разів навіть запізнилися на уроки.
– І що? Діти може в магазин бігли та не встигли.
– Так, але щоразу вони приходять з пакетами і щось скляне там стукотіло. А раз я помітила в рюкзаку в Матвія горілку. Поки це питання я не виносила на батьківські збори, сподіваюся, що ви самі розберетеся.
Я не хотіла уявляти собі цю картину – мій син пиячить. Аж руки від такого затрусилися і почала плакати. Але вирішила серйозно поговорити з сином.
– Мені вчителька телефонувала.
– І що? Знову на щось треба гроші здавати?
– Ні. Дещо цікаве про тебе розповіла.
– Що саме? Знову якась олімпіада має бути?
– Ні. Чому горілку до школи носиш?
– Я…Та ма, то не була горілка…
– І куди це ви з пацанами постійно бігаєте?!
– Мені що, не можна в туалет вийти?
– Можна. Але хіба ти бігаєш за школу в туалет, як дикун?
– Мамо, ну це наш секрет.
– Який ще секрет? Зізнавайся швидко, бо місяць без телефона ходитимеш і комп’ютером не дозволю користуватися!
– До одного дідуся, Степана Васильовича.
– Якого дідуся?
– З Вугледару. Переселенець, без ноги. Ми раз пішла школи його побачили, він попросив продукти купити. Ну і ми щодня вирішили скидатися хоча б по 20 гривень. аби йому щось купувати їсти. Нас 5 – я, Міша, Сєрий, Костян і Пашка. Дідусь казав, що отримує виплати, але їх не вистачає. Тим паче, він круто пояснює математику, фізику та хімію. Краще, ніж деякі вчителі. От, результати контроші – то все дідусь Степан допоміг.
У мене аж сльози виступили, я почала Матвія обіймати та просити вибачення. А наступного дня я спеціально взяла відгул на роботі та поїхала до пана Василя у гості. Звісно, перед цим заскочила в супермаркет, аби купити продукти – вийшло аж 3 пакети.
– Хороші у вас хлопці. Мені вже місяць допомагають, щодня прибігають. А я ж сам заслужений вчитель, допомагаю домашні завдання робити.
– Син казав що ви з Вугледару. Але як тут у Франківську опинилися? Родичів маєте чи що?
– Але от прийшли ті окупанти та знищили мій дім. Син у полоні, а жінка загинула через обстріл. Квартиру рознесло від удару так, що не було нічого забирати, всі речі помістилися в одну валізку. Добре, що тут трішки спокійніше. Та і я нікого не знаю, крім ваших пацанів. Ви їх не сваріть, вони ж славні, допомагають мені.
– Просто вчителька сказала, що горілку бачила в його рюкзаку. От я запереживала…
– Горілку? Ну та, мені ж ногу треба розтирати, бо то вже холодіна, а тут ще нема нормального опалення.
Ми довго говорили з дідусем Степаном. Не зчулася, як вже залишилася година до комендантської. Але я вийшла з будинку, сіла на лавку та почала плакати. Це були сльози радості, щастя та гордості за сина.
Все-таки, у нас буде прекрасний квіт нації – наші діти. З великими та люблячими серцями.