Мені знадобилося всього три місяці, щоб помітити, що мій син змінився. Він став частіше йти з дому, затримуватися допізна, посміхатися чомусь невидимому. Але коли одного разу за вечерею він, сором’язливо покашлявши, сказав, що у нього є дівчина, я ледь не впустив виделку. Ми ніколи про неї не чули. Ні імені, ні подробиць, ні фотографій. Абсолютна невідомість.
— Познайомилися в кав’ярні біля університету, — сказав він. — Вона… її звати Сінді.
Ім’я, як шепіт. Але він вимовляв його з гордістю. Сінді, за словами сина, була надзвичайно сором’язливою й боялася сімейних зустрічей. І хоча це мене насторожило, я намагався не втручатися. Діти дорослішають. Однак через три місяці він приніс новину, від якої в мене спітніли долоні: він зробив їй пропозицію.
Ми з дружиною наполягли: нехай прийде до нас. Ми повинні познайомитися з майбутньою невісткою. Я готував вечерю цілий день, розкладав серветки вручну, дружина обирала найкращі стейки. Ми хотіли зустріти її гідно. Але всередині вже ворушилося невимовне занепокоєння.
Коли двері відчинилися й на порозі з’явилася пара, я відчув, ніби простір трохи спотворився. Син сяяв, як дитина на святі. А вона… Сінді… На мить я забув, як дихати. У її рисах було щось до болю знайоме, як давно забута мелодія, яку раптом чуєш знову. І коли вона представилася, пазл у моїй голові клацнув на місце, ніби хтось увімкнув світло в темній кімнаті.
— Сінді, ходімо в підвал, виберемо вино до вечері, — сказав я рівно, спокійно. Надто спокійно.
Я пішов першим, але жестом дозволив їй спуститися попереду. Підвал зустрів нас прохолодою й легким запахом дубових бочок. Коли вона опинилася всередині, я швидко зачинив двері й повернув ключ. З іншого боку пролунав приглушений оклик.
Піднявшись нагору, я обернувся до дружини й сина. Їхні обличчя були бліді.
— Тепер ми телефонуємо в поліцію, — сказав я. — Мені є що розповісти.
Десять років тому зникла дівчина — донька сусідів. Її звали Сінді. Гарна, тиха, з великими очима. Вона часто приходила до нас, допомагала мені в саду, сміялася з нашим сином… Я думав, у неї все життя попереду. А потім — зникла. Її речі знайшли біля річки, поліція говорила про нещасний випадок. Але тіла так і не знайшли. І того дня, коли вона зникла, я дозволив їй зателефонувати з нашого підвалу — викликати таксі. Це був останній раз, коли хтось її бачив.
Роками я мучився питаннями. І ось переді мною стоїть копія. Те саме обличчя. Ті самі очі.
— Тату, це безумство! — кричав син. — Вона не знає, про що ти говориш!
Але в глибині моєї душі ворушилося те саме відчуття, яке рідко помиляється.
Ми викликали поліцію.
Поки ми чекали, Сінді мовчала в підвалі. Жодних криків, жодних ударів у двері. Тиша, від якої холоне кров.
Коли прийшли офіцери, вони попросили її піднятися. Я очікував бурхливих емоцій, протестів — але Сінді вийшла спокійна, ніби знала, що це станеться.
— Ви схожі на дівчину, яка зникла десять років тому, — сказав поліцейський.
Сінді усміхнулася. Холодно.
— Я знаю, — відповіла вона.
Допит тривав дві години. Нас відправили додому чекати. Але поліція повернулася вже за годину — бліді, схвильовані.
— Вона зникла, — сказав офіцер. — Зникла просто з кімнати. На камерах — порожнеча. Вона зайшла, але ніхто не бачив, як вийшла. Наче розчинилася.
Я відчув, як світ іде з-під ніг.
Наступні дні перетворилися на хаос. Син уникав нас, грюкав дверима, звинувачував мене у всьому. Він кохав її. І я бачив: у його очах більше болю, ніж злості.
На третій день уночі він зник.
Ми обшукали дім, гараж, вулицю — нічого. Тоді дружина спустилася в підвал… і покликала мене тремтячим голосом.
Там, на столі для вина, лежала записка. Рівний, акуратний почерк.
“Не шукайте нас. Повернуся, коли зможу. — Сінді.”
До записки був прикріплений старий фотознімок: я, син, і поруч — інша дівчинка. Сінді. Справжня. Вона дивилася на нас так, як дивляться на дім. На родину.
Я зрозумів: фото було заховане тут всі ці роки. Але хто його дістав?
Минув тиждень. Дзвінок у двері пролунав рано-вранці. На порозі стояв син. Він виглядав старшим — запалі щоки, темні очі.
— Вона… не людина, тату, — прошепотів він.
Усередині мене все напружилося.
Він розповів:
Після зникнення десять років тому якісь люди знайшли тіло Сінді. Але вона була… ЖИВА. Проте організм уже не працював як слід. Вчені — приватний проєкт, таємний — намагалися відновити її. Не реанімація, не медицина. Щось інше. Вони зберегли її свідомість… в штучному тілі. Але пам’ять була фрагментованою, стиралася, поверталася уривками.
— Вона побачила тебе й згадала, — сказав син. — Забагато всього.
Сінді повернулася спеціально. Щоб завершити те, що почалося десять років тому. Щоб згадати останнє, що вона забувала знову й знову. Наш підвал. Останній дзвінок. Слова, які їй хтось сказав, перш ніж вона пішла до річки.
Я відчула, як мороз повзе по спині.
— Що вона згадала? — прошепотіла я.
Син простягнув мені другу записку.
“Ти сказала мені ввечері: йди додому сама. Це важливо. Я довірилася. А далі — лише вода.”
Я затулила рот долонею. Пам’ятала. Тоді я була впевнена, що її батько чекає в машині.
Це була помилка. Катастрофа, яка коштувала їй життя.
— Вона пробачила тебе, — тихо сказав син. — Але забула пробачити себе. Тому й повернулася.
— А де вона? — спитав чоловік.
Син похитав головою.
— Вона пішла до води. Туди, де все почалося. Назавжди.
Того вечора ми втрьох стояли біля річки. Вода плескалася, спокійна, непрозора. Вітер приносив холод. Я поклала руку на плече сина.
І тоді ми побачили її — постать у далині, на мосту. Вона стояла нерухомо, як статуя. Повернулася до нас, приклала долоню до грудей — жест подяки.
І розчинилася. Як відображення, стерте хвилею.
Син довго мовчав, перш ніж сказати:
— Вона була наполовину машиною, але серце в неї… було справжнє.
Я кивнула. Бо нарешті зрозуміла: винна я не перед поліцією, не перед чоловіком, а перед пам’яттю. І Сінді повернулася не мстити… а завершити незавершене.
Відтоді підвал у нас порожній. Але іноді, проходячи повз, я чую тонкий, ледь вловимий дзвін пляшкового скла — як тихий шепіт:
“Я все пам’ятаю. І пробачаю.”
І це — найстрашніше й найтепліше, що може почути людина