Мій чоловік Петро вже майже три роки жодного разу не пропонував нам із дітьми приїхати до нього в Словаччину. Одразу уточню — він поїхав туди на заробітки ще до початку війни, нічого не приховував. Але щоразу, коли я піднімала тему поїздки, відповідь звучала однаково:
— Це дорого, Оксано. Краще витратимо гроші на дітей.
Я лише тяжко зітхала, намагаючись придушити наростаюче роздратування. Адже я за ним шалено сумувала, а діти взагалі не могли стримати сліз під час розмов із ним по Скайпу. Але водночас я розуміла: якби не його робота за кордоном, нам довелося б дуже важко. Іпотека, кредити, витрати на дітей — усе це нікуди не зникло.
Навіть на минуле Різдво розмова повторилася майже слово в слово:
— Може, влітку, добре? У дітей будуть канікули, відпочинемо, може, навіть на море з’їздимо, в іншу країну…
Але літо минуло — і нічого не змінилося. Усе залишилося як і раніше.
Тоді я вирішила: досить відкладати. Я поїду сама. Зроблю сюрприз. Тим більше наближався день народження Петра.
Я ретельно готувалася до поїздки: шукала дешевші квитки, продумувала маршрут, обирала подарунок. Хотілося, щоб усе вийшло яскраво й незабутньо — щоб він побачив нас і просто втратив дар мови від несподіванки й радості.
— Мамо, ти точно впевнена, що тато зрадіє? — із сумнівом запитала донька Аня.
— Звісно, сонечко. Це ж сюрприз. Тато буде щасливий, — упевнено відповіла я, хоча всередині вже починала ворушитися тривога.
Дорога виявилася довгою й виснажливою, але думка про зустріч із ним зігрівала. Я уявляла, як він відчинить двері й усміхнеться, як обійме нас… Але все складалося ніби навмисно проти: затримка на кордоні, якісь дрібні проблеми в дорозі. Наче сама доля намагалася відтягнути цей момент.
Та реальність виявилася зовсім не такою, як у моїх мріях.
Коли я підійшла до будинку, де Петро винаймав житло разом із колегами, зсередини долинали гучна музика, сміх, дзвін келихів. Спочатку я подумала: «Мабуть, святкують чийсь день народження».
Підійшовши ближче, я почула голос чоловіка. Він звучав інакше — легко, весело, так, як я давно його не чула. І поруч — дзвінкий жіночий сміх.
Серце неприємно стиснулося.
Я постукала у двері. Сильніше. Ще сильніше. І в якийсь момент світ ніби тріснув навпіл…
Він сидів на дивані, обіймаючи молоду жінку. Вони сміялися, не помічаючи нічого навколо. Двері мені відчинив знайомий Петра, з яким він колись поїхав на заробітки. Веселощі миттєво обірвалися.
На їхніх обличчях застиг подив.
— Оксано?! Ти що тут робиш? — Петро схопився з місця.
— Це я в тебе маю спитати. Що тут відбувається?
— Це не те, що ти подумала… Ми просто… — почав він збивливо виправдовуватися.
Жінка, яка до цього мовчала, подивилася спочатку на мене, потім на нього й тихо сказала:
— Я не знала, що в тебе є дружина…
— А він і не збирався тобі про це казати! — відповіла я, не відриваючи погляду від чоловіка.
— Оксано, зачекай! Усе не так! Дай мені пояснити!
Пізніше я сиділа в готельному номері на краю ліжка, дивлячись у стелю. Телефон не переставав вібрувати.
«Оксано, це помилка! Я все поясню!» — повідомлення сипалися одне за одним.
Я не могла зрозуміти, як це взагалі сталося. Ми прожили разом майже п’ятнадцять років. Будували плани, мріяли про майбутнє. Як він міг так вчинити?
Додому я повернулася зламаною, спустошеною. Але дітям збрехала — сказала, що сюрприз вдався.
Добре, що вони цього не побачили…